Процесуальні аспекти участі захисника в кримінальній справ. Часть 1
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
“Процесуальні аспекти участі захисника в кримінальній справі”
Київ 2002
ВСТУП
В даний час перед суспільством поставлена задача державотворення. Поряд з найважливішим його принципом – верховенством закону – не менш необхідним принципом є юридична захищеність особистості. Причому варто сказати, що акцент повинен бути зроблений не тільки і не стільки на проголошенні прав того чи іншого учасника кримінального процесу, але і, головним чином, на забезпеченні реальної правової захищеності особистості.
Відповідно до Конституції України «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» . Стаття, розвиваючи відповідні положення преамбули і ст. 1 про Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну державу, закріплює загальнолюдську основу Української держави, гуманітарний напрямок здійснення її влади. Розділ 2 Конституції містить статті, що відображають права, свободи й обов'язки людини і громадянина.
Поняття прав людини відображає той факт, що за кожною особистістю визначається комплекс природних, невіддільних прав і воль, що обумовлюються самим фактом існування людини і повинні розглядатися як гарантія її гідності.
Самовизначення народу, що є передумовою його волі, самого по собі недостатньо для того, щоб права і свободи людини стали реальністю. Найважливішою підставою можливості їх реалізації є формування громадянського суспільства і побудова правової держави, що забезпечує використання прав і свобод людини у встановлених законом, досить гнучких рамках, що обумовлені як природою самого права, так і суспільними відносинами.
Права і волі людини, на які держава не може зазіхати, забезпечують кожній особистості можливість бути самостійним суб'єктом громадського життя. Держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, але і зобов'язана забезпечити їхню реалізацію і захист. Більш того, Конституція визнає право кожного захищати свої права і свободи, права і свободи інших людей від посягань, у т.ч. від посягань представників влади і посадових осіб.
Кожний має право на правову допомогу і є вільним у виборі захисника, Для забезпечення права на захист при вирішенні справ у судах і інших державних органах на Україні діє адвокатура (ст. 59 Конституції України). Це право гарантується державою, що направляє на його реалізацію правоохоронну систему України, діючи цим самим відповідно до міжнародно-правових вимог, наприклад, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Ніхто не має права чинити який-небудь тиск на особу у відношенні вибору нею захисника, форм і методів здійснення захисту своїх прав.
Конституцією передбачене право на захист і окремих категорій осіб. Так у ч. 2 ст. 63 передбачене право на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Детальніше їхнє право на захист регламентується діючим кримінально-процесуальним законодавством (ст. 21 КПК).
Право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист включає як право захищатися від підозри й обвинувачення у вчиненні злочину, так і право захищати свої особисті і майнові інтереси. Одним з гарантів права захисту виступає право цих осіб скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає участь захисника в справі обов'язковою.
Слід зазначити, що в регламентації правової захищеності останнім часом зроблено чимало. Був прийнято ряд законів, що удосконалили правовий статус суддів, посилені гарантії їхньої правової захищеності і недоторканності. Більш детально урегульований правовий статус підозрюваного й обвинуваченого, прийнятий ряд інших законів, що зміцнили правову захищеність особистості в кримінальному судочинстві, розширений зміст права обвинуваченого на захист.
Однак, незважаючи на ці заходи, проблему правової захищеності особистості в кримінальному судочинстві не можна вважати вичерпаною. Усе ще застосовуються методи, здавалося б, уже назавжди засуджені в усьому світі: порушення норм попереднього слідства, затягування термінів утримування обвинувачених під вартою, "спрощення судочинства", перешкоджання обвинуваченому здійснити право на захист шляхом обрання захисника. Тим часом давно відомо: не можна захистити справедливу справу незаконними засобами.
1. ЗАХИСТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.
У завдання вітчизняного кримінально-процесуального кодексу, заснованого на розгорнутій системі справді, демократичних принципів, входить не тільки швидке розкриття кожного злочину і повного викриття осіб, винних у його вчиненні, але і суворе забезпечення того, щоб "жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений" . Тому одним з важливих напрямків нашої кримінально-процесуальної діяльності, за своїм характером конфронтуючої функції обвинувачення, вважається захист прав і законних інтересів осіб, що викриваються у вчиненні певного злочину.
Під захистом у кримінальному процесі варто розуміти сукупність процесуальних дій, що починаються у відповідності з законом, і відносин, спрямованих на повне чи часткове спростування пред'явленого тій чи іншій особі обвинувачення, поліпшення її становища і на забезпечення прав і юридично охоронюваних інтересів цієї особи в справі.
На наш погляд неточним є твердження, що "захистом називається сукупність процесуальних дій, спрямованих на спростування обвинувачення, на встановлення невинності обвинуваченого чи на пом'якшення його відповідальності". По-перше, захист, як і будь-який інший різновид кримінально-процесуальної діяльності, складається не тільки з процесуальних дій, але і з відповідних їм процесуальних відносин. Тільки органічна єдність таких дій і відносин утворить поняття захисту. По-друге, захист не вичерпується повним чи частковим спростуванням обвинувачення й обґрунтуванням обставин, що пом'якшують відповідальність притягнутої до кримінальної відповідальності особи. Вона виражається також у забезпеченні всіх прав і юридично охоронюваних інтересів обвинуваченого, якщо навіть це безпосередньо не пов'язано із пом'якшенням його відповідальності в справі.
Наукове поняття захисту, на відміну від обвинувачення, має тільки одне значеннєве зауваження, позначаючи процесуальні дії і відносини, що відповідно до закону починаються в інтересах і в забезпечення прав обвинуваченого в справі. Ті правові категорії і фактичні дані (докази), на основі і за допомогою яких здійснюються ці дії і відносини, а однозначно і ті правила і прийоми, що застосовуються при їхньому здійсненні, не утворять поняття захисту в якому-небудь іншому (скажемо, у матеріально-правовому) змісті. Вони як у законодавстві, так і в теорії і практиці кримінального судочинства іменуються засобами, способами, формами чи методами здійснення захисту в кримінальному процесі.
Невиправданим вважається, на мій погляд, розподіл поняття захисту на два значеннєвих значення – на захист у матеріальному і захист у формальному змістах. Прихильники такого розподілу мають на увазі у першому випадку дії самого обвинуваченого по захисту своїх прав і інтересів, у другому – відповідні дії захисника в справі. Тим часом процесуально-правова природа і цілі всіх цих дій і відносин зовсім однакові, і додавати одним з них матеріальний, а іншим формальний характер немає ніяких підстав, більш правильно говорити не про два різні поняття захисту і не про два значеннєвих його значення, а про різні види захисту, що підрозділяються за визначеними, чітко вираженими ознаками.
У залежності від того, хто виступає в якості суб'єкта функції захисту, у нашому кримінальному процесі можна розрізняти три основні види захисту:
1. Захист, здійснюваний самим обвинуваченим у справі;
2. Захист, здійснюваний самими органами попереднього розслідування і прокуратури;
3. Захист, здійснюваний спеціально притягнутими чи допущеними для цього особами, іменованими захисниками.
Розкрити особливості діяльності останнього суб'єкта захисту і покликана дана робота.
Як відомо, коло осіб, що допускаються в справі як захисники і межі їхніх повноважень у кримінальному процесі точно окреслені в законі (ст. ст. 44, 45, 48 КПК України).
Цей вид захисту (3) зустрічається не по всіх кримінальних справах, і не у всіх стадіях кримінального судочинства, де є обвинувачення. Він має місце тільки по справах, по яких бере участь захисник, і лише з того етапу процесу, що з урахуванням категорій справ визначений у законі (ст. 44 КПК України). Причому даний вид захисту може бути обов'язковим чи факультативним.
Під обов'язковим захистом мається на увазі участь у справі захисника в силу прямого припису закону, незалежно від того, запрошують його обвинувачений чи його родичі зі своєї ініціативи чи ні. Захист може вважатися обов'язковим, починаючи з різних етапів кримінального судочинства.
По нині діючому кримінально-процесуальному законодавству України захист визнається обов'язковим:
з моменту пред'явлення особі обвинувачення по справах неповнолітніх, німих, глухих і інших осіб, що через свої фізичні чи психічні недоліки не можуть самі здійснювати своє право на захист;
з моменту закінчення попереднього слідства і пред'явлення обвинуваченому матеріалів справи для ознайомлення для всього провадження по справах осіб, що не володіють мовою судочинства чи обвинувачуються у вчиненні злочину, що може потягти як міру покарання довічне ув'язнення;
зі стадії судового розгляду по справах, у яких бере участь державний чи суспільний обвинувач або є протиріччя між інтересами підсудних, а хоча б один з них має захисника.
Питання про те, наскільки фізичні чи психічні недоліки обвинуваченого заважають здійснювати право на захист, зважується в кожному конкретному випадку в залежності від характеру чи тяжкості недуги. Якщо, скажемо, обвинувачений є розумово відсталим у легкому ступені дебільності і ця відсталість виражається тільки в тому, що його знання невеликі й інтереси обмежені, то це не служить підставою для визнання захисту обов'язковим, коли він добре розбирається в ситуації, володіє необхідними життєвими знаннями і навичками, здатний правильно керувати своїми вчинками. Деякі автори навіть підкреслюють, що "виявлені у винного залишкові явища органічної поразки центральної нервової системи зі зниженням інтелекту і психопатизацією особистості не настільки значні, щоб він не зміг самостійно захищатися в справі".
Здається, що перелік може бути змінений лише убік його розширення (наприклад, за рахунок установлення правила обов'язковості захисту і неможливості відмовитися від участі в провадженні захисника по справах про злочини, віднесених до категорії тяжких).
Під факультативним захистом розуміється участь у справі захисника не по прямому розпорядженню закону, а з волі й ініціативи самого обвинуваченого, його представників чи громадських організацій. Тут участь у кримінальному процесі захисника не є обов'язковою, залежить від наявності (відсутності) волевиявлення окремих осіб. Якщо захисника запрошує сам обвинувачений, на його прохання слідчий (суд) чи за згодою обвинуваченого його законні представники, він бере участь у кримінальному судочинстві. Коли цього немає, справа розслідується і розглядається в суді без захисника, функція захисту по ній здійснюється обвинуваченим.
Однак, Кримінально-процесуальний Кодекс України вказує, що "участь захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства і при розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою" , маючи за мету забезпечити право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист, змагальність процесу.
Закон ставить за обов'язок особі, що проводить дізнання, слідчому, прокурору, судді і суду ще до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол (ч. 2 ст. 21 КПК). У суді це роз'яснення заноситься до протоколу судового засідання.
Невиконання цих вимог є істотним порушенням кримінально-процесуального закону, оскільки обмежує підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у здійсненні права на захист. Таке порушення тягне за собою відправлення кримінальної справи на додаткове розслідування. Якщо ж у справі винесений вирок, то він підлягає скасуванню з направленням кримінальної справи прокурором, суддею чи судом на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд – у залежності від того, у якій стадії були порушені вимоги закону.
Однак кримінально-процесуальний кодекс передбачає, що "підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент провадження в справі відмовитися від захисника. Така відмова допускається тільки з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не може бути перешкодою для продовження участі в справі прокурора чи суспільного обвинувача, а також захисника інших підозрюваних, обвинувачених чи підсудних" . Відмова від захисника повинна бути добровільною, при наявності реальної можливості участі захисника в справі. Особа, що проводить дізнання, слідчий, суддя і суд зобов'язані з'ясувати, чи не є відмова від захисника вимушеною, наприклад, у зв'язку з відсутністю коштів на оплату допомоги адвоката чи неявку його до слідчого чи в судове засідання.
Особа, що проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд, а також адвокат (зокрема, під приводом розбіжностей з обвинуваченим, підозрюваним чи підсудним з питань тактики, засобів захисту, визнання чи заперечення провини) не вправі рекомендувати підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному відмовитися від допомоги захисника взагалі чи тільки даного захисника.
Відмова підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного від захисника не є обов'язковою для слідчого органу, прокурора, судді, суду тільки у випадках, передбачених ч. 3 ст. 46. Не прийнявши відмову, вони виносять мотивовану постанову чи рішення і провадження в справі продовжується за участю захисника.
Закон не передбачає права підсудного відмовитися від суспільного захисника, оскільки його участь у справі залежить не від бажання підсудного, а від організації чи колективу, позицію яких він відстоює в суді.
Один раз заявлена обвинуваченим відмова від захисника не є перешкодою тому, щоб він міг клопотати про виклик захисника на більш пізніх етапах судочинства. Виключенням звідси можуть бути лише випадки, коли обвинувачений намагається використовувати дане правило з метою перешкодити нормальному здійсненню правосуддя. Кількість захисників, що можуть бути залучені в здійснення захисту одним обвинуваченим, не залежить від того, вважається законом участь захисника по даній категорії справ обов'язковою чи ні. Обвинувачений вправі запросити не одного, а відразу двох і більше захисників по будь-якій справі, якщо він чи його представники укладуть з ними відповідну угоду. З іншого боку, незалежно від категорії справи один захисник може захищати одночасно декількох обвинувачених, якщо тільки не суперечать їхні інтереси в справі одне одному. Наявність такого протиріччя визначається слідчим, прокурором чи суддями з урахуванням конкретних обставин справи. Коли захисник, уже допущений до участі в процесі, виявляє, що є протиріччя між інтересами його підзахисних, він зобов'язаний клопотати про звільнення його від захисту одного з обвинувачених і про запрошення іншого захисника.
Як при обов'язковому, так і при факультативному захисті обвинувачений може просити про запрошення як захисника певної особи персонально, а може звернутися з проханням про захист його інтересів у будь-яку юридичну консультацію, незалежно від територіальної ознаки її перебування.
Суб'єктами захисту, здійснюваного спеціально запрошеними чи допущеними для цього особами можуть бути:
адвокати, що діють по ордеру відповідної юридичної консультації, але від свого імені;
представники професійних союзів чи інших громадських організацій, виділювані на прохання обвинуваченого, його членів родини або законних представників. Вони допускаються в кримінальний процес по пред'явленні виписки з рішення профспілкової чи іншої громадської організації про виділення їхнім захисником того чи іншого обвинуваченого і діють у справі від свого імені;
близькі родичі обвинуваченого, його законні представники чи інші особи, яким обвинувачений довіряє захист своїх прав і інтересів. Ці особи допускаються як захисники за постановою судді чи ухвалою суду при наявності відповідного клопотання обвинуваченого і їхньої особистої згоди. Законні представники і близькі родичі повинні, мабуть, пред'явити документ, що підтверджує факт їхнього споріднення з обвинуваченим, або виписку з рішення органів опіки і піклування. Стосовно "інших" осіб судді можуть з'ясовувати причину, що спонукала обвинуваченого обрати їх своїми захисниками;
суспільні захисники, виділювані громадськими організаціями чи колективами трудящих і діючі цілком від їхнього імені. Вони допускаються в справу по пред'явленні документа, що засвідчує їхні повноваження, і з позицією і волею обвинуваченого не пов'язані.
З перерахованих осіб, що допускаються як захисники обвинуваченого, для здійснення цієї функції, як правило, найбільш підготовлені адвокати. Вони мають необхідні для того правові знання і професійні навички, діють для виконання свого службового обов'язку і відповідальні за якість своєї роботи по справи.
Тому цілком природно, що в більшості випадків у ролі захисників у кримінальному процесі виступають фактично саме адвокати. Однак, звідси не випливає, що інші особи, зазначені в ст. 44 КПК України можуть допускатися як захисники обвинуваченого тільки при наявності труднощів запросити адвоката. Такий висновок не відповідав би закону. Обвинувачений вправі просити про допуск як захисника будь-якого з зазначених у законі осіб. Відмова в задоволенні такого клопотання з посиланням на можливість запрошення адвоката не може вважатися правомірною. Нав'язування обвинуваченому адвоката замість особи, якій він бажає доручити захист своїх інтересів, повинне розцінюватися як обмеження його права на захист. Оскільки в ролі захисників по кримінальній справі можуть виступати різні особи, розглянутий вид захисту можна підрозділяти ще по одній ознаці – у залежності від того, хто і від чийого імені виступає захисником. За цією ознакою треба розрізняти захист професійний, суспільний і приватний.
Захист професійний, коли він ведеться адвокатами, тобто особами, для яких за законом захист на попередньому слідстві і на суді є виконанням професійного обов'язку (ст. 16 Закону про судоустрій України). Захист суспільний, коли він здійснюється від імені громадських організацій їхніми представниками. Захист приватний, якщо в якості його суб'єкта виступають близькі родичі і законні представники обвинуваченого чи інші приватні особи. Застосовується цей різновид захисту й у випадках, коли хоча в ролі захисника виступають представники профспілкових чи інших громадських організацій, однак, від свого імені.
Моментом прийняття перерахованими вище особами на себе захисту слід, на нашу думку, вважати пред'явлення ними відповідного ордера чи іншого документа, що засвідчує їхні повноваження на це, органам попереднього слідства чи суду. Якщо ж потрібно за законом винесення органами слідства чи суду (суддями) спеціальної постанови чи ухвали про допуск даної особи як захисника в справі, то прийняття захисту на себе визначається моментом винесення такого рішення. З моменту прийняття на себе захисту адвокат не вправі відмовитися від участі в захисті прав і законних інтересів обвинуваченого в справі (ч. 8, ст. 48 КПК України)
2. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПОЛОЖЕННЯ ЗАХИСНИКА, ЙОГО ВЗАЄМИНИ З ОБВИНУВАЧЕНИМ. АДВОКАТСЬКА ТАЄМНИЦЯ Й ІНШІ МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ В ДІЯЛЬНОСТІ ЗАХИСНИКА.
Для теорії і практики захисту в кримінальному судочинстві велике значення має правильне з'ясування процесуального положення захисника в кримінальній справі і його взаєминах з обвинуваченим, оскільки від цього значною мірою залежить ефективність участі захисника в процесі. Українське законодавство не знає такої процесуальної фігури, як помічник судді чи слідчого. Участь захисника в кримінальній справі залежить, за загальним правилом, від волі обвинуваченого, а не суду. Хоча захисник певним чином сприяє здійсненню завдань суду і попереднього розслідування, однак, з цього зовсім не випливає, що його можна розглядати як помічника цих органів по процесуальному положенню.
Також для характеристики положення захисника в українському кримінальному процесі інститут представництва ніяк не прийнятний. Посилання на те, що в кримінальному судочинстві цьому інституту треба надати особливий, специфічний зміст, не може прийматися за серйозний аргумент, оскільки принципове функціональне призначення таких загальних юридичних термінів, як представництво, норма права, повноваження, диспозитивність, компетенція і т.д., має залишатися незмінним, у якій би сфері соціального життя вони не застосовувалися.
Багато українських юристів додержуються думки, що за своїм положенням захисник є самостійним учасником кримінального судочинства, покликаним надавати обвинуваченому юридичну допомогу в охороні його прав і інтересів.
У межах повноважень, наданих йому законом, захисник самостійно визначає свою позицію в справі й у виборі тих засобів і методів, що необхідні для виконання функції захисту.
У принципі позиція захисника може не збігатися з думкою обвинуваченого. Однак, при всіх умовах про обрану ним позицію і про намічені ним засоби і методи захисту захисник повинен повідомити обвинуваченого, вислухати з цього приводу його думку і доводи. Якщо йому не удалося погодити свою позицію з обвинуваченим на принциповій основі, обвинувачений заперечує проти намічених ним дій, а захисник переконаний у правильності своєї позиції, обраної лінії захисту, то він зобов'язаний пояснити своєму підзахисному право запросити іншого захисника чи узагалі відмовитися від захисника. Коли обвинувачений не відмовляється від послуг даного захисника, останній вправі продовжувати здійснення захисту відповідно з обраною ним позицією і лінією захисту. Інше рішення цього принципове важливого питання про взаємини захисника з обвинуваченим суперечило б не тільки змісту ст. 48 КПК України, що чітко визначає його обов'язки в кримінальному процесі, але і ст. 7 Закону «Про адвокатуру України», де вказується, що "адвокат не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, і відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного".
Однак, якщо обвинувачений, підсудний усе-таки заперечує свою провину, а захисник упевнений у його винності, то в даному випадку колізія (розбіжність) їхніх позицій є неприпустимою. При таких обставинах захисник не вправі діяти за своїм внутрішнім переконанням, інакше він фактично перетворюється на обвинувача і суддю, що вирішує питання про винність свого підзахисного. Не випадково в ст. 67 КПК захисник не вказується у числі осіб, що зобов'язані оцінювати доказів і приймати рішення по своєму внутрішньому переконанню. Позиція захисника, продиктована його внутрішніми переконаннями, не може бути висловлена, якщо вона здатна погіршити становище обвинуваченого, підозрюваного чи підсудного. Захисник зобов'язаний побудувати захист, визначивши його засоби, ґрунтуючись на показаннях обвинуваченого, підсудного, у яких той заперечує свою провину і на оцінці інших доказів у справі.
Про вплив внутрішнього переконання на позицію, відстоювану захисником, дуже точно сказав відомий радянський адвокат Я.С. Кисельов: "Щоб оскаржувати винність підсудного, адвокат може і не бути переконаним у невинності підзахисного, вона навіть може здаватися йому більш-менш ймовірною, але адвокат повинен бути переконаний у тому, що не зібрано і не можна зібрати безперечних і достовірних доказів провини,– цього досить, щоб заперечувати проти обвинувачення" .
Намагаючись примирити полярні точки зору про позицію захисника при невизнанні обвинуваченим провини, деякі вчені й адвокати пропонують компромісне рішення. Допускають можливість альтернативної позиції: захисник підтримує позицію підсудного, що заперечує провину, і одночасно дає інше тлумачення, засноване на визнанні його винним, і свої пропозиції про покарання на той випадок, якщо суд не прийме позицію про виправдання.
Як видно з вищевикладеного, захист усе-таки має свої межі. Серед правових засобів, що регулюють ці межі можна назвати ст. 7 Закону України «Про адвокатуру», що вказує на те, що "при здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зобов'язаний додержуватися вимог діючого законодавства, використовувати всі передбачені в законі засоби захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб". На основі цього можна зробити висновок, що захисник не зобов'язаний і не вправі підтримувати незаконних і надуманих домагань підзахисної особи, вступати в протиріччя з законом і зі своїм професійним обов'язком. До таких правових засобів відноситься також закріплене в ст. 9 Закону "Про адвокатуру" положення, іменоване правом адвоката на професійну таємницю.
Насамперед, слід зазначити, що право на професійну таємницю з'являється в адвоката не з моменту прийняття на себе захисту, зумовлюваного пред'явленням відповідного документа, а з більш раннього часу, яким є фактичне звернення особи, що вчинила злочин, чи його родичів до члена юридичної консультації (наприклад, до чергового адвоката) із проханням про надання юридичної допомоги. Дане твердження ґрунтується на положеннях КПК України про те, що адвокат не вправі брати участь у справі як захисник, "якщо він брав участь у даній справі як слідчий, особа, що проводить дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, особи, що допитувалася чи підлягає допиту як свідок" , якщо він є родичем будь-кого зі складу суду, обвинувача чи потерпілого, якщо він у даній справі надає або раніш надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або коли він брав участь у справі як перекладач або понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, із якою адвокат знаходиться в родинних відносинах. Саме з зазначеного моменту між названими особами й адвокатом виникають не тільки моральні, але і правові відносини, що після вступу адвоката в процес як захисника стають кримінально-процесуальними правовідносинам. У наступному як правове явище розглянутий феномен має місце протягом усього періоду часу, доки між особами, що звернулися за юридичною допомогою, і адвокатом-захисником існують регульовані кримінально-процесуальним законодавством відносини. Отже, наявність в адвоката-захисника права на професійну таємницю визнається як на стадіях досудового, так і судового провадження, включаючи і можливий перегляд вироку в касаційному чи наглядовому порядках.
Основними вимогами, яким повинні відповідати відомості, що утворюють зміст професійної таємниці адвоката, є:
органічний зв'язок таких відомостей із предметом кримінально-процесуального доказування;
їх несприятливий для особи, що вчинила злочин, характер;
те, що вони виходять безпосередньо від зацікавлених у сприятливому для них результаті справи осіб і адресовані члену колегії адвокатів;
наявність при оперуванні утворюючими адвокатську таємницю відомостями кримінально-процесуальних правовідносин.
При розгляді питання про зміст професійної таємниці адвоката представляється необхідним звернути увагу і на існуюче між ст. 9 і ст. 10 Закону «Про адвокатуру України» розходження. У першому випадку мова йде про нерозголошення адвокатом відомостей, що складають предмет адвокатської таємниці (тобто ті питання, по яких особа зверталася до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень і інших відомостей, отриманих адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків). Хоча в законі і не вказується, де і перед ким адвокат не повинен розголошувати ці відомості, із всією очевидністю зрозуміло, що він не має права повідомляти про них ніде і ні перед ким. В другому випадку (ст. 10) мається на увазі заборона допитувати як свідка адвоката, що поклав на себе обов'язок захисника обвинуваченого. Допитувати як свідків можуть, як відомо, тільки уповноважені на це посадові особи слідчих, прокурорських і судових органів. Таким чином, відзначені правові норми як би взаємно доповнюють і збагачують одна одну, а узяті воєдино визначають вихідні передумови змісту професійної таємниці адвоката.
Але зовсім інакше, на мій погляд, повинен робити адвокат у ситуаціях, коли йому, приміром, стають відомі такі відомості, що завідомо не знаходяться в об'єктивному причинному зв'язку з діяннями підзахисного і не можуть завдати шкоди його правам і законним інтересам: відомості про вчинення злочину іншою особою; про застосування до обвинуваченого незаконних методів ведення допиту. У цих і подібних їм випадках шкоди реальному здійсненню права на захист обвинувачених не заподіюється, а тому не може бути і мови про наявність в адвокатів права на професійну таємницю.
Адвокатська таємниця, як обов'язок не розголошувати будь-де отримані від обвинуваченого, родичів і їхні близьких відомості щодо тих чи інших несприятливих для особи, що вчинила злочин, фактів і обставин, має право на своє існування лише як професійна таємниця адвоката. Вона стає діючим засобом охорони прав і законних інтересів обвинуваченого лише при використанні її за своїм цільовим призначенням.
Питання про характер взаємин між захисником і підзахисним завжди був і залишається в полі зору юристів усього світу. Це питання багато в чому не тільки моральне, але і психологічне. Захист має досить складну психологічну структуру, що складається з пізнавального, комунікативного, конструктивного, організаторського і виховного компонентів.
Насамперед, у процесі здійснення захисту адвокату доводиться пізнати безліч різних фактів і обставин, що відносяться до подій минулого і до сьогодення. Він повинен осмислити їх з позиції саме захисної діяльності.
Успіх роботи захисника багато в чому визначається поводженням з людьми. Мова йде про створення правильних взаємин з підзахисними, слідчим, судом і іншими суб'єктами кримінального процесу, про встановлення з ними психологічного контакту. Сказане становить зміст комунікативного компонента захисту. Комунікативність дає можливість глибше проаналізувати психологічні причини вчинення злочину, охарактеризувати особистість обвинуваченого, правильно побудувати взаємини в кримінальному процесі, налагодити процесуальні і загальнолюдські зв'язки, досліджувати характер позитивних і негативних обставин і причини конфліктних ситуацій, що виникають у ході розслідування або судового розгляду справи. Цьому сприяє вироблення адвокатом-захисником таких комунікативних якостей, як увічливість, доброзичливість, прагнення вислухати співрозмовника. І навпаки, похмурість, невміння викладати свою думку, виняткова бідність міміки негативно впливають на встановлення комунікативних зв'язків. При характеристиці комунікативних якостей не слід упускати з виду і проблему сумісності, тому що на цьому принципі ґрунтується вибір обвинуваченим захисника, відмова від нього, психологічний підхід захисника до обвинуваченого і встановлення з ним психологічного контакту; в основі випадків відмови обвинуваченого від захисника лежить чисто психологічна несумісність.
У числі факторів, що сприяють виникненню сумісності в захисній діяльності – комплекс характерологічних, емоційно динамічних і інших індивідуально-психологічних якостей захисника й обвинуваченого, а також професійні навички захисника, обумовлені досвідом, знаннями, уміннями і здібностями, загальна і професійна культура адвоката, правильне розуміння ним свого процесуального положення. При наявності чітко виражених однобічних обов'язків захиснику необхідно дуже вміло сполучити захист законних інтересів обвинуваченого з інтересами правосуддя, знайти ту грань, що дає можливість установити нормальні взаємини зі слідчими й у суді, і у той же час мати гарний психологічний контакт з обвинуваченим (підсудним).
У захисній діяльності велику роль відіграє організаторський компонент, вироблення найбільш досконалої тактики і методики захисту. Сюди варто віднести і формування певного індивідуального стилю в роботі захисника.
Однією з умов вироблення якісного індивідуального стилю захисної діяльності є свідоме, творче ставлення до роботи, пошуки найбільш ефективних прийомів і способів, що допомагають досягти кращих результатів, врахування властивостей власного темпераменту і характеру.
Організаційний компонент захисної діяльності тісно пов'язаний з конструктивним. Мається на увазі планування захисту, індивідуальність методики з урахуванням обставин справи і поводження обвинуваченого. Сюди слід включити й уявні операції по відтворенню ситуації, що виникає у зв'язку з учиненням злочину, з ухваленням рішення про застосування норм кримінального і процесуального закону.
Виховний компонент захисної діяльності міститься, насамперед, у чіткому використанні захисником своїх обов'язків. Він ні в якому разі не повинен ставати обвинувачем. Усі матеріали справи і докази повинні бути проаналізовані всебічно, повно й об'єктивно, подані слідству і суду спокійно й аргументовано. Адвокат-захисник зобов'язаний сприяти і подоланню обвинуваченим (підсудним) своїх негативних звичок, виробленню в нього позитивних властивостей, що гарантують те, що особа надалі не вчинить злочину.
Успіх захисної діяльності обумовлюється і характером використовуваних на тій чи іншій стадії кримінального судочинства способів захисту.
реклама
Биохимический скрининг здесь еще больше.
|
| Категория: Курсовые работы | Добавил: Kostyantin (19.02.2009)
W
|
| Просмотров: 5700
| Рейтинг: 4.2/6 |
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ] | |
