КУРСОВА РОБОТА на тему: “Система принципів кримінального процесу”
Київ 2002
Вступ
Необхідною умовою розвитку державності є наявність таких інститутів та регуляторів, яким притаманні ознаки цивілізованості і загальнолюдських цінностей, своєрідних соціальних орієнтирів, які відтворюють закономірності суспільного життя. Концентрований вираз вимог суспільної моралі, що відпо¬відає певному періоду розвитку держави, міститься саме у принци¬пах – приписах вищого ступеня нормативності, які відображають напрямки соціальної орієнтації суспільства. Відтворення у принципах ціннісних орієнтирів суспільства для сфери кримінально-процесуальної діяльності означає, що принци¬пи кримінального судочинства мають значення не лише для врегу¬лювання діяльності органів та посадових осіб, які ведуть процес, а й для захисту прав і свобод людини і громадянина. Принципам при¬таманна форма правових норм, передбачені законом санкції за їх недотримання надають принципам кримінального процесу значен¬ня вимог, обов'язкових для виконання. З прийняттям Конституції України створено правову основу для реалізації можливостей демократичного шляху розвитку суспільства, побудови правової держави. Саме в Основному Законі одержали свій прояв такі найважливіші ознаки правової держави, як пріоритет прав та інтересів особи над правами та інтересами держави, взаємна відповідальність держави і особи, пов'язаність держави правом, пріоритет права над законом, незалежний суд як гарант прав особи. Так, ст. 3 Конституції проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головним обов'язком держави. Однак пріоритет прав людини не знімає з неї відповідальності за належне використання своїх прав і свобод. Складається особливий правовий зв'язок і взаємна відповідальність держави і громадянина, яка не порушує свободи останнього, а лише прагне розумно поєдну¬вати свободи всіх індивідів суспільства. Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Права і обов'язки людини визнаються такими, що діють безпосередньо. Це означає, що законодавець зобов'язаний роз¬робляти тільки правові, справедливі закони, такі, що відповідають природним правам людини. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існу¬ючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України). Людина і громадянин можуть здійснювати свої права і свободи, а також захищати їх у разі порушення, посилаючись на Конституцію України, незалежно від того, чи конкретизовані вони у чинному законодавстві. У таких умовах надійним гарантом прав і свобод особи стає не¬залежний суд, який у цивілізованих суспільствах уособлює дійсне право, справжню справедливість, оскільки чинить правосуддя, яке є способом забезпечення прав і свобод особи. Кримінально-процесуальне законодавство має розроблятися відповідно до конституційних засад судочинства, які обумовлюють регулювання кримінально-процесуальних відносин таким чином, щоб здійснення прав і законних інтересів особи не ставилося у за¬лежність від діяльності органів попереднього слідства чи суду і мало надійний механізм для реалізації правового захисту. Для цього правова держава повинна мати систему процедур, механізмів, інститутів, що гарантують захист суб'єктивних прав людини. Наша курсова робота присвячена принципам кримінального процесу, вона складається з п’яти розділів і списку використаної літератури.
ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Перш за все варто зазначити, що кримінально-процесуальний закон не містить конкретних вказівок щодо того, які з його положень є принципами судочинства. Це дозволяє будувати систему принципів, враховуючи ті чи інші приписи процесуального закону. При цьому, виходячи з нормативного характеру принципів процесу, необхідно враховувати, що форма закріплення їх в законі може бути різною. Одні принципи безпосереньо виражені в конкретних правових нормах, наприклад, здійснення правосуддя виключно судом (ст. 124 Конституції України, ст. 15 КПК), гласність судового розгляду (ст. 20 КПК, ст. 129 Конституції України), інші можуть випливати з ряду процесуальних норм, на¬приклад, публічність процесу (ст. 4, 29, 45, 47 КПК), за¬конність (ст. 1, 2, 5, 25 КПК). На нашу думку, розбіжності в прийомах законодавчого закріплення не можуть бути підставою для визнання чи невизнання відповідного положення принципом права. З позиції теорії систем право в цілому являє собою відкриту не¬завершену (динамічну) систему, якій властива деяка стабільність еле¬ментів. Ця стабільність, що передбачає і змінюваність, багато в чому зумовлюється наявністю принципів, внутрішньоправова функція яких полягає в об'єднанні всіх компонентів юридичної надбудови держави, внесенні одноманітності в усю систему юридичних норм. Без єди¬них принципів, що пронизують все право в цілому, важко говорити про єдину систему права, взаємовідповідності окремих його частин. Та чи інша множинність об'єктів може бути визнана системою лише при наявності системоутворюючих зв'язків, які забезпечують системі властивість цілісності. Для принципів найбільш характерними є зв'язки координації (взає¬модії). Відносини доповнюваності принципів, притаманні цій сфері правового регулювання, забезпечують в цілому несуперечливість сис¬теми. Зв'язок між принципами настільки безпосередній, що порушен¬ня одного неминуче тягне за собою порушення іншого. Так, недотри¬мання принципу національної мови судочинства порушує принципи публічності, «об'єктивної істини», забезпечення обвинуваченому пра¬ва на захист. Ігнорування принципу безпосередності створює перепо¬ни для дії принципів гласності, змагальності і обмежує одне з найприродніших прав людини – право на захист.[4] Таким чином, тільки система права в цілому обумовлює гуманізм кримінально-процесуальної діяльності, достовірність і справедливість остаточного рішення у кримінальній справі. Тому для осіб, які застосовують право, принципи є не лише керівництвом до дії, але й вимогою йти у встановленому напрямку відповідно до тієї ідеї, яка на цей час є провідною у даному суспільстві та державі.[4] Зв'язки субординації для принципів не харак¬терні. Принципи рівновеликі і не перебувають у стані взаємопідлеглості. Актуальним з цих позицій є питання про доцільність поділу принципів на ті, що закріплені у Конституції, та інші, які застосовуються в науці кримінального процесу для вивчення відповідних закономірностей. Така класифікація має право на існування, але це зовсім не означає, що є різниця в силі імперативу, нормативності закріплених у Конституції та інших законах принципів, оскільки принцип – це завжди узагаль¬нена сутність явища. А суті не буває більше або менше, її завжди буває стільки, щоб надати явищу, предмету якісної самобутності. Всі принципи тісно пов’язані між собою, постійно взаємодіють, і тому ми цілком обгрунтовано говоримо не просто про сукупність, а про систему принципів кримі¬нального процесу. Кожний з принципів поряд із тим, що він тісно стикається, взаємодіє з іншими принципами, зберігає свою власну цінність для побудови й перебігу процесу, свій юридичний зміст. В юридичній літературі існують різні погляди на систему прин¬ципів кримінального процесу. Один з них полягає у тому, що у кри¬мінальному процесі діють дві системи принципів: судоустрою та суто кримінально-процесуальні. До принципів судоустрою відносять ті, що визначають компетенцію різних ланок судової системи у ході розслідування і вирішення справи та вимог до організації самого суду (організаційні, організаційно-функціональні). Суто криміналь¬но-процесуальними називаються принципи, які пов'язані з встанов¬ленням правового становища особи у кримінальному процесі і та¬ким чином відображають державно-правовий статус особи. Автори, що відстоюють іншу думку, зазначають наявність двоякого роду принципів у кримінальному процесі (судоустрою та судочин¬ства), які утворюють єдину систему. Суть такої точки зору в тому, що система принципів судочинства «поглинає» систему принципів судо¬устрою як таку, що обслуговує систему судочинства при вирішенні завдань кримінального процесу. І в цьому розумінні система прин¬ципів кримінально-процесуальної діяльності являє собою цілісний комплекс взаємопов'язаних елементів, що існують в єдності з середо¬вищем, і тому є елементом системи більш високого порядку. М.М. Михеєнко вважає, що “слід розрізняти принципи: а) суто організаційні (наприклад назначуваність слідчих і про¬курорів, централізація і єдиноначальність у системі орга¬нів прокуратури); б) організаційно-функціональні (наприклад одноособовість і колегіальність, нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю нижчестоящих, гласність); в) суто кримінально-процесуальні, функціональні (наприклад презумпція невинуватості, забезпечення підо¬зрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист, змагальність, установлення істини, публічність, усність, безпосередність).”[7] Як принципи кримінального процесу слід також розглядати деякі загальноправові засади (на¬приклад, законність) і конституційні гарантії (недоторкан¬ність особи, житла, повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя, таємниця листування, теле¬фонних розмов тощо), які мають визначальне, принципове значення для кримінально-процесуальної діяльності і специфічне від¬биття в кримінальному процесі.[7] Як і норми права (відповідні правила поведінки), кримінально-процесуальні принципи звернені до учасників кримінального процесу правовими вимогами (наприклад, здійснювати судовий розгляд колегіальним складом суду) чи дозволами (наприклад, право обвинуваченого на захист).[14; c. 52] Слово «принцип» походить від латинського «principium», що означає «основа», «основна засада». Широке розуміння принципу як основи становлення буття послужило причиною наявності в юридичній літературі численних дефініцій принципу права. В одних визначеннях звертається увага на те, що принцип – категорія об'єктивна, в інших юридичний принцип трактують як основну ідею і навіть поняття, яке виражає сутність права. Деякі вчені, виходячи з «широкого» розуміння пра¬ва, вважають принципами права також і ті, що існують у сферах правосвідомості і правовідносин. Принципами кримінального процесу є основні засади, що закріплюють найбільш загальні й істотні властивості кримінального процесу, що виражають його демократичну сутність. “Принципами кримінального процесу є обумовлені суспільним і державним ладом закріплені в Конституції України й інших законів основні керівні положення, що визначають порядок організації і діяльності органів дізнання, слідства, прокуратури і суду, що виражають демократизм і гуманізм українського кримінального процесу й забезпечують досягнення всіх його завдань.”[14; c. 53] “Принципами кримінального процесу називаються основні правові положення, вихідні засади чи, що те ж саме, норми загального керівного значення, що виражають природу і сутність процесу, визначають побудову всіх його стадій, форм і інститутів і направляють кримінально-процесуальну діяльність на досягнення цілей і завдань, поставлених державою перед кримінальним судочинством.”[13; c. 37] Стосовно кримінального судочинства найбільш поширеним є розу¬міння принципів як закріплених у законі визначальних, фундаменталь¬них положень щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для за¬хисту прав і свобод людини і громадянина, а також для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, які ведуть кримінальний процес. “Першою і найважливішою ознакою принципу кримінального процесу є його нормативно-правовий характер.”[14; с. 53] Нормативність принципів – найважливіша їхня властивість, невіддільна від природи кримінального процесу як особливого виду державно-правової діяльності. Значення принципів кримінального процесу: 1) вони яскраво виражають демократизм і гуманізм кримінального процесу, визначають його структуру і систему; 2) вони є основою для подальшого удосконалювання кримінально-процесуальних норм і окремих кримінально-процесуальних інститутів; 3) принципи кримінального процесу є надійною базою для тлумачення і застосування тих кримінально-процесуальних норм, з'ясування точного змісту яких викликає утруднення на практиці; 4) безумовне дотримання принципів кримінального процесу є необхідною й обов'язковою умовою досягнення всіх завдань кримінального судочинства; 5) забезпечують єдність порядку по кримінальних справах і дотримання законності в кримінальному судочинстві; 6) є діючим засобом виховання громадян у дусі неухильного дотримання законів, нетерпимості до найменших порушень суспільного правопорядку. 7) кожне рішення правозастосувальника, яке приймається з порушенням їх вимог, підлягає скасуванню, а одержана інформація не має доказового значення.
КОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ТА ЇХ ЗМІСТ
“В системі принципів кримінального процесу доцільно вирізняти конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне значення.”[7; с. 37] Виходячи з того, що конституційними принципами є принципи, закріплені в Конституції України, то до них можна віднести: Законність; Державна мова судочинства; Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; Повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя; Право людини на свободу та особисту недоторканість; Недоторканість житла; Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; З’ясування істини; Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист; Презумпція невинуватості; Свобода від самовикриття, викриття членів сім’ї чи близьких родичів; Здійснення правосуддя виключно судами; Участь народу у здійсненні правосуддя; Незалежність і недоторканість суддів, їх підкорення лише закону; Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; Обов’язковість рішень суду. В даному розділі ми розкриваємо зміст основних з названих принципів, наскільки дозволяє обсяг курсової роботи. Принцип законності. У кримінальному процесі зміст принципу законності слід розкри¬вати у контексті уявлень про закон як акт нормотворчості загально¬обов'язкового характеру та про осіб, що його реалізують і мають спе¬цифічну правосуб'єктність. З цієї точки зору законність як принцип означає вимогу до всіх суб'єктів судочинства дотримуватися певного масштабу свободи поведінки, офіційно встановленого державою. Принцип законності є загальноправовим, однак у кримінально-процесуальному праві він має специфічний зміст і цілком правомірно розлядається як принцип кримінального процесу. КПК України передбачає, зокре¬ма, що одним із завдань кримінального судочинства є забезпечення правильною застосування закону (ст. 2 КПК). Характеризуючи закон з точки зору співвідношення з іншими нор¬мативними актами, важливо зазначити його вищу юридичну силу, що обумовлює верховенство закону над підзаконними актами, що видаються на основі закону для більш ефективної і цілеспрямованої його реа¬лізації. У кримінальному процесі принциповим є виконання саме за¬конів, а не підзаконних актів, що зберігають свою силу тільки для відно¬син організаційного характеру у сфері кримінального судочинства. Ніщо не може виправдати порушен¬ня законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разі й ні під яким приводом не повинні порушуватися. У зв'язку з цим слід наго¬лосити, що у сфері кримінального процесу діє не прин¬цип «дозволено все, що не заборонено», а протилежна засада – «дозволено тільки те, що передбачено зако¬ном», недотримання якої тягне за собою санкції, як правило, відновлювального характеру, інакше неодмінно запанує сваволя владних дер¬жавних органів і посадових осіб, які ведуть процес. Кримінальний процес як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду докладно і детально регламентоване законом у набагато більшому ступені, ніж будь-яка інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів, викриття винних і їхнє справедливе покарання. Реалізація принципу законності передбачає забезпечення держа¬вою для всіх суб'єктів повного та реального здійснення суб'єктив¬них прав (ст. 3, 57, 59 Конституції України, ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Таким чином, принцип законності можна визначити як вимогу нормативного характеру, що зобов'язує суд, суддю, прокурора, слідчо¬го, орган дізнання, дізнавача, а також всіх осіб, які беруть участь у справі, застосовувати, виконувати норми Конституції, кримінального та кримінально-процесуального законодавства. При цьому треба мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України частиною національного законодавства є також і чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У необхідних випадках принцип законності вимагає дотримання норм інших галузей права (цивільного, адміністративного й ін.). Звідси його важливе, самостійне значення як окремого принципу кримінального процесу. Принцип незалежності суддів і підкорення їх лише закону. Основний принцип побудови правової держави – поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову – обумовлює загальне прагнення наповнити останню конкретним змістом, який полягає, зокрема, в забезпеченні незалежності суддів при відправленні правосуддя. Чинне законодавство закріплює одне з провідних положень судочинства: при здійсненні правосуддя судді незалежні і підкоряються лише закону (ст. 129 Конституції України). Вирішення кримінальних справ відбувається на основі закону в умо¬вах, що виключають вплив на суддів у будь-який спосіб (ст. 126 Конституції України, ст. 18 КПК). Незалежність суддів при здійсненні процесуальної діяльності означає: 1) Розгляд і вирішення конкретної кримінальної справи відбувається виключно на основі закону. 2) Незалежність суддів від впливу і думки різних органів влади і управління, суспільства, окремих осіб. Закон передбачає кримінальну відповідальність за вчинення тис¬ку на суд у будь-якій формі з метою перешкодити всебічному, повно¬му і об'єктивному розгляду конкретної справи (ст. 1761, 1762 КК). Передбачено також адміністративну відповідальність за прояв непо¬ваги до суду (ст. 1853 КпАП), незастосування заходів по окремій ухвалі (ст. 1856 КпАП). “Принцип незалежності суддів не означає довільного розсуду в вирішенні суддями кримінальних справ, їхньої безконтрольності. Вищестоящі суди мають право у встановленому законом порядку перевіряти вироки і скасовувати їх у випадку незаконності чи необґрунтованості, але не можуть наказувати нижчестоящому суду, як треба вирішити справу при новому розгляді (ст. 376, 395 КПК).”[14; с. 67] Суд (суддя) оцінює докази за своїм внутрішнім переконан¬ням; ніякі докази для них не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК). Усі рішення повинні бути мотивованими і базу¬ватися на аналізі всіх доказів у сукупності. Таким чином, не¬залежність суду від поглядів інших посадових осіб має відпо¬відним чином оформлюватись у вигляді обґрунтування прийня¬тих рішень. За неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності. Розглядаючи справу, судді досліджують не тільки вже зібрані у справі докази, але й у разі потреби залучають і нові (ст. 296 КПК). Незалежність суддів і народних засідателів усередині колегії за¬безпечується, зокрема тим, що всі вони мають рівні права; голову¬ючий голосує останнім (ст. 325 КПК), і суддя, який залишився у мен¬шості, має право висловити письмово свою окрему думку (ст. 339. 380, 392 КПК). Незалежність і недоторканність суддів посилюються відповідни¬ми положеннями Конституції України. Згідно зі ст. 126 Конституції України суддя не може бути без згоди Верховної Ради України за¬триманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конститу¬ційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше строком на 5 років (ч. 1 ст. 128). На посаду суддя рекомендується кваліфікаційною комісією суддів, а подання про призначення судді на посаду або про звіль¬нення з посади вноситься Вищою радою юстиції. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати ін¬шу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його призначено; 2) досягнення 65 років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здо¬ров'я; 4) порушення вимог щодо несумісності; 5) пору¬шення присяги; 6) набрання законної сили обвинуваль¬ним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання заяви про відставку або про звіль¬нення з посади за власним бажанням. Підзаконність суддів і їхня незалежність – дві нерозривні сторони єдиного принципу. Справжня незалежність суддів можлива не інакше як за умови їхнього підпорядкування тільки закону, а підпорядкування тільки закону неможливо без огородження суддів від впливу яких-небудь зовнішніх і внутрішніх факторів. Відрив даних вимог одна від одної породжує суб'єктивізм, сваволю і безвідповідальність у судовій діяльності. Принцип національної мови судочинства. Суть принципу полягає в тому, що у більшості випадків судочин¬ство в Україні провадиться українською мовою. Однак у місцях про¬живання великих груп громадян інших національностей воно може здійснюватися мовою більшості населення даної місцевості. Особам, які не володіють мовою судочинства, забезпечується пра¬во робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомити¬ся з усіма матеріалами справи, виступати у суді рідною мовою і кори¬стуватись послугами перекладача (ст. 19 КПК, ст. 6 Європейської конвенції з прав людини 1950 року). Взагалі вибір мови судочинства визначається не фактом володіння слідчим і судом певною мовою і не бажанням кого-небудь з учасників процесу, а тим, на якій мові говорить більшість місцевого населення. Зміст принципу, як видно з ч. 2 ст. 19 КПК, включає поняття «во¬лодіння мовою судочинства», яке означає вміння вільно говорити і розуміти зміст висловленого. Це сприяє досягненню істини і, пере¬дусім, забезпечує обвинуваченому право на захист, оскільки закон¬ний інтерес учасника процесу полягає не лише в тому, щоб розумі¬ти сказане, а й бути вірно зрозумілим. «Володіння мовою судочинства» – поняття оціночне. Ступінь володіння мовою визначає особа, яка веде процес, у силу принципу публічності, оскільки саме на неї покладається обов'язок всебічно¬го, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Якщо суб'єкт процесу робить заяву про те, що він не володіє мовою судочинства, то це означає, що незалеж¬но від внутрішнього переконання, що склалось з даного приводу у посадової особи, зацікавленій особі повинно бути надане право користуватися послугами перекладача, оскільки це процесуальне право нічим і ніким не може бути обмежене. Якщо ж учасник процесу, особливо обвинувачений, підозрюва¬ний, підсудний вважають, що вони володіють мовою судочинства і цим обґрунтовують свою відмову від послуг перекладача, то для певної посадової особи ця думка не є обов'язковою, своє рішення вона приймає на основі глибокого вивчення особистості учасника процесу, його відповідних здібностей. Уся інформація, одержана з порушенням принципу національної мови судочинства, не має доказового значення, оскільки в подібних випадках виникають сумніви, які не можуть бути усунуті, у тому, що обвинувачений мав усі можливості для захисту, а інші учасники про¬цесу – для належної реалізації своїх прав. З цього положення випливає важливе правило застосу¬вання даного принципу у практичній роботі: і попереднє слідство, і судовий розгляд справи повинні вестись однією і тією ж мовою. Послуги перекладача є безкоштовними. Витрати, понесені при провадженні в справі у зв'язку з виплатою органами дізнання, попереднього слідства і судом грошових сум перекладачу, включаються в судові витрати. Неприпустимо виконан¬ня функцій перекладача родичами учасників процесу, захисником або іншими особами, заінтересованими у результатах вирішення справи. Частина 3 ст. 19 КПК вимагає, щоб слідчі і судові документи відповідно до встановленого порядку вручалися підсудному, засуд¬женому і виправданому в перекладі на їх рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. Переклад цих документів покладається відпо¬відно на слідчі чи судові органи. Принцип недоторканності особи. Недоторканність особи – конституційний принцип – є складо¬вою частиною всіх прав особи. Основу системи особистих прав і свобод громадянина складають такі найважливіші права, як право на недоторканність особи (ст. 29 Конституції України), право на недо¬торканність житла (ст. 30 Конституції України), таємниця листуван¬ня, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України). У КПК йому присвячені статті 14, 141. Цей принцип означає, що ніхто не може бути засуджений до позбавлен¬ня волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчи¬ненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі, примусовому приводу інакше, як на підставі і в порядку, передбачених законом. Ніхто не може буги заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тіль¬ки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його пе¬репинити уповноважені на те законом органи можуть за¬стосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 го¬дин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затри¬мання їй не вручено мотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затри¬маному має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права й надана можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кож¬ний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого (ст. 29). Стаття 29 Конституції України передбачає такий порядок обме¬ження свободи та особистої недоторканності, при якому ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, вста¬новлених законом. Як тимчасовий захід у необхідних випадках таке обмеження свободи здійснюється з наступним отриманням санкції від суду в чітко визначений термін, що відповідає положенням ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. За вмотивованим рішенням суду допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи об¬шуку, крім невідкладних випадків, передбачених ст. 30 Конституції. Згідно зі ст. 31 Конституції України кожному гарантується таєм¬ниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес¬понденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випад¬ках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясува¬ти істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Цілком природно, що дія принципу недоторканності особи не пов'язана з процесуальною роллю громадянина або посадової особи. Він рівною мірою поширюється як на підозрюваного і обвинувачено¬го, так і на потерпілого і всіх інших осіб, які беруть участь у справі. Принцип презумпції невинності. Зміст цього принципу полягає у тому, що будь-яка особа вважаєть¬ся невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана криміналь¬ному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, ст. 6 Європейської конвенції з прав людини 1950 року, ст. 15 КПК). У розгорнутому формулюванні принципу йдеться про будь-яку особу, яка опиняється у сфері кримінального судочинства і щодо якої виникає підозра у вчиненні злочину. Крім обвинува¬ченого, ними можуть бути підозрювані, свідки, особи, в помешкан¬нях яких провадиться обшук, щодо яких порушено кримінальну справу, накладено арешт на майно тощо. Чинним законодавством передбачена можливість закриття справи з нереабілітуючих особу підстав (п. 3, 4, 8 ч. 1 ст. 6; ст. 7–10 КПК) у досудовій стадії слідчим, а також суддею або судом у судових стаді¬ях. Фактично це означає, що остаточне рішення про винність приймаєть¬ся до винесення вироку. Таке положення, звісно, входить у протиріччя з принципом презумпції невинності і повинно бути усунуте. Що ж до заінтересованих осіб у такій ситуації, то на них також повинен поширюватися принцип презумпції невинності – до всту¬пу в силу такої постанови слідчого або постанови (ухвали) судді (суду). Якщо закриття кримінальних справ прокурором і слідчим з нереабілітуючих підстав протирічить принципу, то закриття справ цими особами з реабілітуючих обвинуваченого підстав цілком відпо¬відає вказаному принципу. Посилання в постанові про закриття спра¬ви з реабілітуючої підстави вказує на невинність обвинуваченого. Таким чином, якщо винність особи у вчиненні злочину може вста¬новити тільки суд своїм вироком, то невинність констатується не тільки виправдувальним вироком, а й постановою про закриття справи, що виноситься відповідними посадовими особами. Такий поря¬док дозволяє визнавати невинними обвинувачених на більш ранній процесуальній стадії, ніж судовий розгляд справи, що має значення для економії часу і матеріальних витрат, а також концентрує увагу суду на справах, які вимагають його розгляду. Суть презумпції невинності полягає саме у тому, що ніхто не може бути визнаний винним інакше як за вироком суду, що вступив у законну силу. При цьому не має значення, чи було призначено ви¬роком покарання. Обвинувальний вирок, визнаючи вину засуджено¬го, може в силу обставин, передбачених законом, звільнити його від відбування покарання. Однак таке рішення суду аж ніяк не означає, що особа, яка вчинила злочин, невинна і вирок від цього не втрачає свого обвинувального напрямку. Закономірне питання щодо того, як обвинувачення, викладене в обвинувальному висновку, узгоджується з принципом презумпції невинності, знімається вимогами ст. 67 КПК. Вона зобов'язує осіб, що ведуть процес, оцінювати докази за своїм внутрішнім переконан¬ням, яке грунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослі¬дженні всіх обставин в їх сукупності, керуючись законом. Зрозумі¬ло, що вимоги ст. 67 КПК спонукають слідчого при прийнятті відпо¬відного рішення мотивувати його і висловити своє ставлення до зібраних доказів. Вказуючи в постанові та обвинувальному виснов¬ку на конкретну особу – обвинуваченого, слідчий не може не вис¬ловити свого переконання в його винності. Інакше саме рішення буде незаконним з точки зору права і з позиції моралі. Отож, презумпцію невинності характеризують наступні ознаки: 1) обов'язок доказування винності лежить на особі, яка прова дить дізнання, слідчому, прокуророві, а у справах приватного обвл нувачення — на потерпілому або його представникові; обвинуваче¬ний не зобов'язаний доводити свою невинність; 2) вина повинна доводитись тільки у порядку, передбаченому законом, тобто за допомогою перелічених у законі джерел доказів і з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми. Інакше одержана інформація не буде мати доказового значення, а недоведена вина рівнозначна доведеній невинності; 3) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може грун¬туватися на припущеннях. Усі обгрунтовані сумніви, що не вдається усунути, тлумачаться на користь обвинуваченого; 4) заперечення обвинуваченим своєї вини не повинне розцінюватися як обставина, що обтяжує відповідальність. Зізнання обвинуваченого може бути покладене в основу вироку лише за умови підтвердження його іншими доказами у сукупності; 5) до офіційного визнання обвинуваченого винним з ним не можна поводитись як з винним, а також публічно, в засобах масової інформації, в офіційних документах стверджувати про таку вину; 6) у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції України). Юридичний зміст цього принципу складають такі пра¬вила: 1) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції) або меншу вину, а також наявність обставин, які виклю¬чають кримінальну відповідальність особи; 2) обов'язок доказування покладено на слідчого, прокурора; 3) заборонено пере¬кладати обов'язок доказування на обвинуваченого, дома¬гатися його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. 1 і 3 ст. 22 КПК). Презумпція невинності – принцип, що виражає справжній демократизм, гуманізм і законність у кримінальному процесі. Принцип презумпції невинності обвинуваченого вимагає не тільки достовірного і безперечного установлення винності обвинуваченого як у судовому розгляді, так і в стадії попереднього слідства і дізнання, але і не допускає притягнення до кримінальної відповідальності і тим більше засудження обвинуваченого при недоведеній його винності, вимагаючи в цих випадках його повної реабілітації. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист. Саме поняття захисту з точки зору кримінально-процесуально¬го права означає функцію, спрямовану на: 1) спростування обвину¬вачення; 2) приведення формулювання обвинувачення у відповід¬ність із доказами, що зібрані у справі, тобто фактично доказову діяльність відповідних посадових осіб. Захист від обвинувачення в матеріально-правовому значенні пе¬редбачає заперечення стороною захисту фактів, встановлених у справі, їх юридичної кваліфікації, ознак, що характеризують суб'єкта процесуальної діяльності. Забезпечення обвинуваченому права на захист на відміну від про¬сто права на захист, як елементу статусу особи, є поняттям більш широким, оскільки передбачає не тільки особисту діяльність у відпо¬відному напрямку, а й діяльність інших суб'єктів процесу по реалізації прав і законних інтересів обвинуваченого з метою правильного вирі¬шення справи і винесення законного і обґрунтованого вироку. Публічний характер кримінального процесу визначає правила відносин між його учасниками. Найважливіші з них полягають у тому, що лише особа, яка веде процес, вправі вирішувати по суті усі питання, що виникають у ході кримінального судочинства. Обвинувачений, інші особи реалізують свої права через дії і рішення цих посадових осіб. Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що кон¬кретні права обвинуваченого кореспондують обов'язки відповідних посадових осіб по їх забезпеченню. Принциповим з точки зору законодавця є забезпечення права на захист саме обвинуваченому (підозрюваному, підсудному), а не іншим учасникам процесу, відносно яких КПК у ст. 2 ставить завдання лише «захисту прав і законних інтересів». Визначення поняття «законний інтерес» в КПК відсутнє. Стосовно обвинуваченого його зміст складають такі положення: 1) не бути притягнутим до кримінальної відповідальності за злочин, що його в дійсності він не вчинив; 2) домагатись встановлення обставин, що пом'як шують відповідальність; 3) зазнавати покарання відповідно до суспільної небезпеки вчиненого злочину. У загальному вигляді вимоги забезпечення обвинуваченому права на захист закріплені у ст. 3, 55, 59, 129 Конституції України що відповідають положенням ст. 6 Європейської конвенції з прав людини 1950 року та ст. 21 КПК. У подальшому стосовно окремих стадій пр
