Н А У К О В А Р О Б О Т А
На тему:
Проблема смерті в житті людини
КИЇВ 2001
АНОТАЦІЯ
Наукова робота присвячена проблемі смерті в житті людини. Автор послідовно відстоює думку про те, що смерть є невід’ємною складовою частиною людського життя, і визнання цього факту сприятиме подальшому суспільному прогресу.
ВСТУП
“У самому житті ми перебуваємо серед смерті”.
“Book of Common Prayer”.
Моуді Р. справедливо помітив: “Сама тема смерті – табу” [10; с. 11]. “…Багато людей сьогодні, безперечно, дотримуються тієї точки зору, що розгляд питань, пов’язаних з фактом смерті, не важливий і є лише витратою часу” [8; с. 31]. Та це хибна думка, і жодна людина, яка не боїться сказати собі: “Настане день, і я помру”, не погодиться із нею. А сказати це не так вже й важко, адже кожен погоджується, що “він живе”, і якщо замислитися, цей вираз уже містить у собі визнання смертності людини. Мабуть, тут варто згадати слова Спінози: “Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в міркуванні не про смерть, а про життя” [8; с. 24]. Ми не погоджуємося зі Спінозою; незважаючи на те, що “думка про смерть важка і неприємна” [6; с. 129], ми повинні міркувати про смерть і про будь-що інше, якщо це полегшить і покращить наше життя.
“Цивілізація, економічні системи, переселення народів, періоди війни та миру можуть з’являтися і зникати, а питання про смерть продовжує залишатися” [8; с. 25]. Людина почала замислюватися над своєю смертністю дуже давно, можливо, навіть з того часу, як у неї сформувалася свідомість. Питання смерті хвилює людей дотепер. І ми не вважаємо, що найближчими століттями, тисячоліттями воно буде розв’язано. Може лише із загибеллю людства.
У сучасному суспільстві сформувалося “…повне заперечення і зневага усім, що стосується смерті” [2; с. 19]. Люди забувають, що в їхньому житті не так вже багато “подій, які мають таке велике значення, як процес вмирання та смерть” [2; с. 19]. Але, як це не прикро, ми маємо констатувати, що “старіння, смертельні хвороби і смерть сприймаються не як складові частини процесу життя, а як повна поразка і хворобливе нерозуміння обмеженості наших можливостей керувати природою” [2; с. 19]. “Погляд на світ, вироблений наукою… посилює тяжкість становища вмираючого” [2; с. 20]. Бо переконливо доводить конечність буття без альтернативи. Проте, можливо, ця альтернатива є…
У своїй роботі ми не охоплюємо всього феномена смерті, а розглядаємо процес вмирання та подію смерті до того, як вона відбудеться. Точніше буде сказати: ставлення людини до власної смерті. Ми вважаємо, що смерть, тим більш власну, слід сприймати як невід’ємну складову частину життя, людського існування. Крім того, в роботі розглядається питання взає¬мозв’язку смерті та сенсу життя.
ФОРМУВАННЯ ВЛАСНОГО СВІТОГЛЯДУ
“Людиною він стає лише згодом, причому такою
людиною, якою він зробить себе сам” [13; с. 323].
У цьому світі є багато прекрасних речей, але чи прекрасні вони насправді?
У цьому розділі ми спробуємо довести факт пріоритету внутрішнього світу людини над зовнішнім. Внутрішнє формує зовнішнє, і зовсім не важливо: подобається нам це чи ні. Даний вислів можна витлумачити по-різному і не завжди правильно. Наведемо приклад. У середньовічній філософії існували такі дві течії, як реалізм та номіналізм. Номіналісти стверджували, що поняття формують предмети, тобто, що поняття – первинне, предмет – вторинний. Досить оригінальна думка, але ж ми знаємо, що один і той самий предмет можна називати будь-як, на будь-якій мові, крім того, його можна використовувати різним чином.
Людина – це особливий предмет, наділений свідомістю і здатністю за допомогою свого внутрішнього світу формувати свій зовнішній, саму себе. Більше: людина здатна формувати свій власний світогляд, свідомо формувати, свідомо змінювати себе на краще, створювати власну філософію. Ми вважаємо, що якщо нам, людству, вдасться створити філософію, яка зможе змінити наш внутрішній світ (або побудувати його) на краще, то наш внутрішній світ зможе змінити не тільки нас самих, а й увесь зовнішній світ (найперше людей та стосунки між ними) на краще.
Для підтвердження нашої позиції наведемо деякі думки видатного філософа-екзистенціаліста Сартра. Його концепція свободи волі розгор¬тається в теорії “проекту”, відповідно до якої індивід не заданий самому собі, а проектує, “збирає” себе в якості такого. Тому боягуз, наприклад, відповідальний за своє боягузтво… Екзистенціалізм Сартра прагне змусити людину усвідомити, що вона цілком відповідальна за себе, своє існування і навколишнє, тому що виходить із твердження, що, не будучи чимось заданим, людина постійно будує себе за допомогою своєї активної суб’єктивності. Звідси той вираз, що Сартр дає загальному принципу екзистенціалізму: існування передує сутності. Це означає, що загальні, суспільно-значущі (культурні) об’єктивації, що виступають як “сутності”, “природа людини”, “загальні ідеали”, “цінності” тощо, є лише відкла¬деннями, моментами діяльності, що застигли, з якими конкретний суб’єкт ніколи не збігається. Але екзистенціалізм Сартра не знаходить іншої основи, з якої людина могла б розвити себе як справді самодіяльного суб’єкта, крім абсолютної свободи і внутрішньої єдності “проектуючого я”. В цьому своєму можливому розвитку особистість самотня і позбавлена опор. Місце активної суб’єктивності у світі, її онтологічну основу Сартр позначає як “ніщо”. На думку Сартра, “... людина, без будь-якої опори і допомоги, засуджена в кожний момент винаходити людину” і тим самим “людина засуджена на свободу”. Сартр вивчає насамперед уяву, в якій відкривається істотний акт свідомості: суть його в тому, щоб відсторонитися від даного світу “в собі” і опинитися в присутності того, що відсутнє. “Акт уяви – магічний акт: це чаклунство, яке змушує з’явитися річ, що бажана”. Але ми відхилилися від теми. Грунтуючися на сказаному, основна ідея екзистенціалізму полягає в такому: існування передує сутності. Тобто людина не народжується готовою, “заданою”, людина – це глина, з якої можна виліпити будь-що. І що тут найважливіше, то це те, що навіть людина, глина, може сама себе ліпити. Саме тут хотілося б знову згадати слова Сартра: “Якщо я вирішу, що даний вчинок благий, то саме я, а не хтось інший, вирішую, що цей учинок благий, а не злий” [13; с. 325-326]. Людина сама здатна, і навіть мусить, оцінювати себе, свої вчинки, усе. І саме її думка буде правильною, істинною.
Отож людина не “задана”, ми можемо її формувати. А найкраще формувати світогляд людини за допомогою філософії. Дехто може запитати, чи треба це доводити і навіщо, адже існує безліч релігій, які прекрасно справляються з цим завданням: вони беззастережно впливають на людину, “формують” її внутрішній світ. Глупство. Ми ні в якому разі не ставимо за мету колективні зміни. Кожен має зробити це з собою сам, і тільки сам. Церква нав’язує людині постулати, а коли віруючий запитує, чи направді це існує або чому це саме так, а не інакше, представник церкви відповідає, що треба вірити і не ставити запитань. Тобто від людини не вимагається жодних роздумів, навіть розуміння, а лише наслідування і виконання. Релігія – це також філософія , але зла філософія. Вона має на меті не допомогти людям, а “допомогти” церкві, священнослужителям, забезпечити їх матеріально та віддати у їхнє безмежне володіння души людей. Філософія, про яку піде мова далі, не потребує виконання і наслідування. Для того, щоб відбулися бажані зміни, її треба зрозуміти, погодитися із нею та прийняти її. Кожна з цих стадій є дуже важливою і одночасно вирішальною.
Звичайно, завжди знайдуться скептики, які скажуть: “Філософія ніколи не може безпосередньо додавати сили чи створювати форми дії і умови, які викликають історичну подію” [18; с. 146]. У принципі це так, але в даному разі йдеться не про одну ідею, а велику кількість взаємопов’язаних та взаємозалежних ідей. “Жодна ідея окремо… не має всезагального значення; те, що має найвище значення, – це всеосяжна і цілісна філософія життя…” [8; с. 269]. У цій роботі ми взялися лише за одну таку ідею – ідею смерті, яку і буде розглянуто далі.
ПРО СМЕРТЬ
Сенс цього розділу полягає в тому, аби переконати, що смерть слід сприймати як невід’ємну складову частину життя, існування людини. Від неї не треба тікати, уникати її та думок про неї. Цим ми лише ускладнюємо собі життя… і смерть. Ми маємо осмислити свою смерть, можливо, зрозуміти її, її сенс.
ДУМКИ ФІЛОСОФІВ
“Філософія, звичне і глибоке міркування, яке віддаляє
нас від усього навколишнього та перетворює нас
на ніщо, також є навчання смерті” [19; c. 322].
Усі філософи коли-небудь обов’язково торкалися теми смерті. Адже значення смерті, співвідношення життя і смерті – одне з найважливіших питань філософії. Думки філософів про смерть можна умовно поділити на декілька груп:
Перші вважають, що смерть для нас не існує, вона ніщо, бо ми її не відчуваємо. Дехто з них пропонує просто забути про смерть, робити вигляд, ніби її не існує.
Другі вважають, що життя і смерть – одне ціле, або просто визнають існування смерті. Для них смерть – це факт, у ній немає нічого поганого чи гарного, вона частина нашого життя.
Треті кажуть, що смерть – це добре. Вони обґрунтовують свою думку по-різному.
І, нарешті, четверті вважають смерть негативним явищем.
Почнемо з перших. Яскравим і, мабуть, першим представником думки про те, що смерть для нас – ніщо був грецький філософ Епікур. У листі до Менекея він пише: “Звикай думати, що смерть для нас – ніщо: адже все і гарне і погане полягає у відчутті, а смерть є позбавлення відчуттів. Тому, якщо притримуватися правильного знання, що смерть для нас – ніщо, то смертність життя стане для нас відрадна: не від того, що до неї додасться нескінченість часу, а від того, що вона позбавиться жаги безсмертя. Тому нема нічого страшного в житті для того, хто по-справжньому зрозумів, що нема нічого страшного в не-житті. Тому дурний, хто каже, що боїться смерті не тому, що вона спричинить страждання, коли прийде, а тому, що вона спричинить страждання тим, що прийде; що і присутністю своєю не турбує, про те взагалі немає сенсу хвилюватися завчасно. Тобто, найбільше зло, смерть, не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступила, то нас вже нема. Таким чином, смерть не існує ні для живих ні для мертвих, бо для одних вона сама не існує, а інші для неї самі не існують” [4; с. 402–403]. Досить цікава, а головне – справедлива думка. Проте звичайній людині дуже важко погодитися із нею: ніщо смерть чи щось, вона все одно залишається і рано чи пізно настає. Мабуть, Епікур звертався не до всіх людей, а до мудреців: “Більшість людей то біжать смерті як найбільшого зла, то бажають її як відпочинку від зла життя. А мудрець не ухиляється від життя і не боїться не-життя, тому що життя йому не заважає, а не-життя не здається злом… вміння гарно жити і гарно померти – одна й та ж наука” [4; с. 403]. Приблизно така сама думка належить і Діогену: “Як же може вона [смерть.– К. Ш.] бути злом, якщо ми не відчуваємо її присутності?” [4; с. 235].
До першої групи можна віднести й представників даосизму. Так Гуань Інь-цзи говорив: “Деякі люди під час смерті стоять, деякі, сидять, деякі лежать. Одні вмирають від хвороб, інші від зловживання ліками, але між різновидами смерті немає жодної різниці. Вчений чоловік, що зрозумів Дао-Путь, не дивиться на життя і тому не бачить смерті” [19; с. 40]. Іншими словами, він вищий за життя і вищий за смерть: “З тих, хто розмірковує про життя і смерть, перші говорять: “Смерть є”; другі говорять: “Смерті немає”; треті говорять: “Смерть є і разом з тим її немає”; інші кажуть: “Її немає і разом з тим вона не відсутня”. Деякі говорять: “Треба радіти їй”; інші кажуть: “Треба нести її тягар” або “Треба піднестися над нею”. Невже вам невідомо, що на життя і смерть я дивлюся як на руку в коня чи на крила в буйвола? [19; с. 41].
До другої групи можна віднести цілу низку філософів, назвемо лише деяких з них. Фалес говорив, що між життям і смертю немає різниці. Тоді його запитали: “Чому ж ти не помреш?”. “Саме тому”,– сказав Фалес [4; C. 65]. Чжуан-цзи говорив: “…Ми потоваришували б із тим, кому відомо, що життя і смерть, існування та загибель – одне єдине тіло” [19; с. 31]. Ян-цзи належать такі слова: “…Якщо вже живеш, то віддайся життю і стерпи його, а в очікуванні смерті задовільни усі бажання. А прийде час вмирати – віддайся смерті і стерпи її, звідай усе на її шляху й дай їй волю до кінця. Усьому віддайся і усе стерпи – не намагайся подовжити чи скоротити життєвий строк…” [19; с. 35]. Французький просвітник Дідро також приділяв увагу проблемі смерті. Один з найкращих висловів стоїків говорить, що страх смерті – це ніби вузда, в якій тримає нас сильний, ведучи нас туди, куди захоче. Дідро на це відповів так: “Розірвіть цю вузду і обманіть руку сильного” [19; с. 322]. Він вважав, що “існує тільки одна чеснота – справедливість, один обов’язок – стати щасливим, один висновок – не перебільшувати цінності життя і не боятися смерті” [19; с. 322].
Щодо тих, хто вважає, що смерть – це добре, то в переважній більшості це – хворі люди, які агітують інших померти. Ніцше навіть приділив їм окремий розділ “Про тих, хто проповідує смерть” в одному зі своїх творів. Найкращою відповіддю проповідникам смерті будуть слова Епікура: “Якщо він каже так за переконанням, то чому він не йде з життя? Адже якщо він це твердо вирішив, то це в його владі. Але якщо це глузування, то це глупство, бо предмет зовсім для цього не підходить” [4; с. 403].
Далі ми наведемо деякі думки інших філософів. Феофраст говорив: “Ледь почавши жити, ми помираємо” [4; с. 199]. Антисфен на запитання, що краще за все для людини, сказав: “Померти щасливою” [4; с. 216]. Ле-цзи наводить такі слова: “Все буттєве розрізняється в житті і зрівнюється в смерті. … А після смерті – сморід і гниль, розпад і розклад, і це усіх зрівнює…. Бо життя – не з волі живих, а смерть – не з волі мертвих… А якщо так, то все існуюче – рівне, і в житті, і в смерті… Вмирають і в десять років, вмирають і в сто… А тому поспішайте жити – навіщо хвилюватися про те, що буде після смерті?” [19; с. 34]. Діоген Синопський казав: “Щасливим людям життя здається кращим і тому смерть – тяжчою, а ті, що живуть у лисі, життя сприймають тяжче, проте смерть приймають легше” [19; с. 73]. Лабрюйер у своїх афоризмах негативно ставиться до смерті, песимістично: “Чи може навіть дуже обдарована і наділена незвичайними перевагами людина не сповнитися усвідомленням власної нікчемності при думці про те, що вона помре, а у світі ніхто не помітить її зникнення й інші одразу займуть її місце?” [19; с. 286]. А. Хайдеггер наважується навіть на таке твердження: “Смерть – це також життя” [5; с. 173]. І таке: “Смерть – це спосіб бути, який запозичує тут-буття (здесь-бытие), оскільки воно є. Тут-буття не має кончини. Страх перед смертю – це страх справжньою безвідносною та непереборною можливістю буття” [5; с. 173].
ЩО ТАКЕ СМЕРТЬ
“Усі люди смертні” [8; с. 15].
“На що схожа смерть?” [10; с. 11].
“Людина – міра сущого. Але через які екзестенціали передати це суще? Життя і смерть – ось, мабуть, найбільш узагальнені та значущі символи міри…” [3; с. 378]. Людина смертна. Кожен це знає, проте робить вигляд, що це не так. А коли настає час, то “смерть стає єдиною реальністю, це кінець усім іграм” [7; с. 262]. І найбільш дивує, що “всі живуть так, ніби “нічого не знають” [7; с. 231]. Люди усіляко уникають питання смерті, бо в глибині душі вони бояться її: “Ми смерті не знаємо тому і боїмося її…” [6; с. 129]. Звичайно, тут можна просто сказати, що “в нас немає досвіду смерті” [7; с. 231], і це є причиною страху (можливий варіант набуття досвіду смерті буде розглянуто в наступному розділі). Річ у тому, що люди створюють собі ілюзію щасливого нескінченого життя, але усі “ілюзії зникають перед обличчям смерті” [7; с. 264], і тоді вони залишаються сам на сам із нею.
Конфуцій говорив: “Якщо ти не знаєш життя, що ти можеш знати про смерть?” Й справді, що ми про неї знаємо? А нічого. Крім, звичайно, того факту, що рано чи пізно вона приходить. Навіть, говорячи “приходить”, ми персоніфікуємо її. Адже нам відомо лише те, що організм людини старіє і вмирає. Людина “не може втекти від смерті” [1; с. 218]. Це залізне правило, і “досвід не дає жодного винятку з нього” [1; с. 218].
Має значення і те, що ми вважаємо основним: життя чи смерть, існування чи неіснування (людини). А можливо життя та смерть – одне ціле в існуванні (світу), тобто вмираючи, ми все одно залишаємося в цьому світі, продовжуємо існувати, але в інших формах . А може буття цього світу ми і назвемо життям. Якщо так, то ця робота безглузда, бо життя і смерть – одне. І ставлення до смерті буде таким самим, як і до життя.
Ще раз доводячи важливість даної роботи, зазначимо: “Різноманітні концепції смерті і пов’язані з ними вірування справляють глибокий вплив не тільки на душевний стан помираючих, але і на ті особливі умови, за яких вони залишають цей світ, а також на поведінку тих, що лишаються” [2; с. 15]. Бо, власне кажучи, “смерть – найважливіша подія в усьому земному житті людини, й нічого більш певного та більш остаточного ні з ким з нас трапитися не може” [6; с. 129]. “Смерть – одне з тих нечисленних переживань, крізь які обов’язково проходить кожна людина. Її настання невідворотне. Але сутність смерті обкутана глибокою таємницею” [2; с. 14]. І кожен зможе розкрити цю таємницю лише один раз у житті, померши.
Дуже багато людей вважають смерть негативним явищем, та вони забувають, що “смерть сама по собі, як явище природи – це не зло… Навпаки, смерть – це абсолютно природне явище, вона відіграла корисну та необхідну роль…” [8; с. 276]. “…Зло – не в смерті, а в житті, позаяк смерть – кінцевий рубіж усіх людських страждань, а життя – тільки початок. Боятися смерті безглуздо та смішно; боятися слід живих людей…” [1; с. 219].
“Життя та вмирання, народження і смерть – це суттєві і пов’язані один з одним аспекти одних і тих самих біологічних й еволюційних процесів. Життя утверджує себе через смерть…” [8; с. 276].
“Що таке смерть – процес чи явище? Це не просто гра словами. З одного боку, вважається, що смерть – це ясно окреслена подія, яка означає кінець життя. З іншого боку, вмирання розглядається як довгий, розтягнутий процес, який починається разом із початком життя і не завершується, коли гине остання клітина тіла” [9; с. 157]. Науковці, які займаються даною проблемою, розрізняють процес вмирання та саму смерть.
“Вчені погоджуються з тим, що якщо б слово “смерть” було відсутнім у нашому словнику, то не були б написані видатні книги, не були б збудовані піраміди і собори, не були б створені чудові твори мистецтва, оскільки будь-яке мистецтво йде коренями в релігію чи магію” [9; с. 170].
“Очевидно, діти та первісні люди вважають безперервність життя безсумнівною, що розуміється сама собою; та їх треба ще переконувати, що існує факт смерті” [8; с. 23]. Та ми вже не діти і, звісно не первісні люди, тому і ставимо запитання: “Коли люди вмирають, а це, як кожен має припустити, дійсно відбувається з ними, чи вмирають вони насправді, тобто чи залишаються вони мертвими?” [8; с. 15]. Вже давно “з різних причин увійшло у звичку говорити про проблему безсмертя, а не про проблему смерті чи смертності” [8; с. 15]. Безперечно це пов’язано з людською психологією. Фрейдизм розвивав цю думку так: “Нашу власну смерть дійсно не можна собі уявити, і як тільки ми робимо спробу уявити її, ми можемо помітити, що насправді ми залишаємося живими як глядачі. Виходячи з цього, психоаналітична школа дозволила собі висунути твердження, що, по суті, ніхто не вірить у свою власну смерть; або, говорячи іншими словами, в своєму несвідомому кожний з нас впевнений у власному безсмерті… Те, що ми називаємо нашим “несвідомим”, нічого не знає про заперечення чи відмови – протиріччя в ньому збігаються, і, таким чином, воно зовсім нічого не знає про нашу власну смерть, бо ми можемо надати смерті лише негативне значення” [8; с. 227]. І навіть з розвитком науки, коли стало зрозуміло, що безсмертя людини як явище неможливе, людство все одно вірить далі в старі казки, а то й вигадує нові. Насамперед це стосується релігій. Вони кажуть: “Смерть не “момент”, а процес переходу…” [6; с. 156]. І розглядають її саме як “перехід чи перетворення, а не остаточне знищення особистості” [2; с. 15]. Проте ще на світанку релігій люди знали, що безсмертя, поцейбічне чи потойбічне – це міф, ще Ле-цзи говорив: “За законами єства немає безсмертя. Та й навіщо воно – довге життя?” [19; с. 35]. І дійсно навіщо? Мабуть, більшість з нас краще погодиться на кілька зайвих десятків років, ну максимум сторіч, а вічність – це занадто…
На сам кінець хочемо сказати про образ смерті, що склався в нашій уяві. Його формуванням переважно завдячуємо тим самим релігіям. Адже вони мусили чимось залякувати простий народ, роблячи його слухняним. І, наприклад, християнство зробило все, щоб створити в уяві людей спотворений образ смерті, “в найстрашнішому вигляді”. Згадаємо хоча б картини на стінах церков, які незмінно зображують смерть скелетом у плащі із косою. А поряд зазвичай можна побачити картини пекла, яке чекає на грішників. Крім того, “загальна відраза до смерті часто збільшується у зв’язку з острахом вмирання, тобто з-за страху перед процесом, поступовим чи раптовим, який призводить до остаточного завершення нашого перебування на цій землі” [8; с. 223]. Іншими словами, люди бояться передсмертних тілесних мук, а не самого завершення життя, смерті. Але є багато свідоцтв, що смерть, вмирання можуть бути не тільки безболісними, а й щасливими, радісними, сповненими глибокого сенсу. Ще однією причиною негативного ставлення до смерті є обряди поховання, що склалися в сучасному суспільстві. Мабуть, важкувато буде знайти того, кому б вони подобалися, хто хотів би, щоб із ним таке зробили. Це величезна проблема, і ми, повинні ще раз і ще раз наголошувати: “Обряди, пов’язані зі смертю, є певним мистецтвом і повинні втілювати у собі певну красу” [8; с. 281].
ВИЗНАННЯ СМЕРТНОСТІ
“Ми не просимо, щоб нас народили,– ми не просимо і смерті.
Але ми народжуємося і маємо померти” [8; с. 285]
“За іронією долі більша частина людей зовсім не готується до найважливішої і найнеминучішої подорожі в житті: до смерті” [9; с. 141]. Тому що намагаються не думати про неї, уникати її. Як результат “людина, що бачить неминучу смерть, яка чітко вимальовується на обрії, намагається втекти від своєї долі…” [8; с. 22]. А це неможливо і призводить лише до зайвих непотрібних страждань. У цій главі ми розглянемо питання визнання смертності людини взагалі і кожної конкретної зокрема.
Найперше слід розвіяти деякі помилкові переконання: “Живі, а не мертві страждають, коли смерть зробить свою справу. Мертві більше не можуть страждати; і ми можемо навіть похвалити смерть, коли вона покладає край фізичному болю чи сумному розумовому занепаду” [8; с. 275]. Тут можна провести певну паралель із висловлюваннями Епікура, який також говорив, що смерть для мертвих – ніщо. Смерть звільняє (покладає край) людей від багатьох тяжких і невиліковних хвороб, від старості, вчені навіть говорять про “інстинкт смерті” серед старих людей. Недарма греки говорили: “Ті, кого люблять боги, вмирають молодими”, у розквіті сил. Важко уявити, що було б, якби люди старіли і старіли, а природна смерть все не приходила б. “Рука смерті подібна руці патриція, яка разить, але і дарує звільнення” [7; с. 263].
Ламонт К. наводить такі слова із поховальної служби католицького священика: “Якщо мертві не встають знову, то будемо їсти і пити, бо завтра ми помремо” [8; с. 267]. Це досить примітивне, але все ж визнання смертності людини, та це визнання більше тваринне, ніж людське. Людина має відверто, “вголос” визнати, що вона, як і кожна інша жива істота, смертна. Хтось скаже, що це може призвести до занепадницьких, песимістичних, суїцидальних настроїв, безнадійності. Та це помилкова думка: “Я впевнений, що відверте визнання смертності людини не тільки не підірве моральність і не зупинить прогрес, але, за інших рівних умов, буде діяти саме в протилежному напрямку” [8; с. 267]. Тобто визнання смертності не тільки не позбавить нас сенсу життя, а навпаки сповнить його [життя] величним, неповторним змістом, виділить окрему особистість з-поміж інших і одночасно згуртує усіх навколо єдиної мети… “Крім того, поглянути з простою і безжурною мужністю на суворий факт, що смерть означає смерть, є власне етичним досягненням глибокого значення, яке буде енергійно підтримувати моральний обов’язок людей шукати, приймати істину, куди б вона не вела” [8; с. 267]. “Істина відносно смерті звільнює нас від принизливого страху та легковірного оптимізму… Люди не тільки можуть винести цю істину, що стосується смерті,– вони можуть піднятися вище від неї, до шляхетніших думок і дій, ніж ті, що гуртуються навкруг вічного самозбереження” [8; с. 284].
“Ми не просимо, щоб нас народили,– ми не просимо і смерті. Але ми народжуємося і маємо померти” [8; с. 285]. Це факт, який багато хто намагається приховати від себе, можливо пригнічує, “але від народження до смерті ми можемо жити нашим життям, працювати заради того, що ми вважаємо дорогим, і насолоджуватися цим” [8; с. 285]. Все життя людина працює, на щось сподівається, і навіть якщо врешті досягає певної маленької мети, то виявляється, що часу жити більше немає, час вмирати: “Історія будь-якого життя є історія поразки”. І людина запитує себе, навіщо вона жила, навіщо все це було: “Я змарнував своє й без того коротке життя на хибні ідеали”. Який-небудь практик відповість на це запитання так: “Я працював все своє життя задля своїх дітей, заради їхнього кращого майбутнього”. Та найсумніше те, що і його діти, і діти їхніх дітей будуть також працювати все життя заради “кращого майбутнього”, заради нічого, примари. Врешті, помираючи, людина може сподіватися на потойбічне життя, що вона потрапить, наприклад, в рай. І це зможе на певний час виправдати марнування життя земного. Та якщо потойбічного життя немає? Що тоді? Ще в цьому житті “ми можемо надати нашим діям значущість і наповнити наші дні на землі сенсом та розмахом, які не зможе знищити і наш кінець – смерть. Ми можемо зробити внесок наших єдиних у своєму роді якостей в прогресивний розвиток нації та людства; ми можемо віддати наші кращі сили на постійне ствердження життя заради більшої слави людини” [8; с. 285]. Саме цьому питанню присвячений наступний розділ.
НОВИЙ СЕНС
Отож у попередніх розділах ми дійшли до висновку, що людина здатна формувати своє власне “Я”, що визнання смертності людини буде мати позитивний характер, і конструктивно вплине на все її життя. Та самого визнання смертності людини замало. Крім цього, ми маємо сповнити наше життя сенсом, найвищим сенсом. Знову ж таки: створити філософію життя, яка змінить нас і весь світ. Але тут варто додати: якщо сенс, який ми віднайдемо, буде лише сенсом життя, проблему не буде вирішено. З таким сенсом життя, вмираючи, людина буде відчувати болючу поразку. Сенс, який нам потрібен, має бути одночасно і сенсом життя і сенсом смерті – сенсом існування (людини).
НАУКА УСВІДОМЛЕНОЇ СМЕРТІ
Дехто для вирішення названої вище проблеми використовує інший шлях, не філософію… Йдеться про “науку усвідомленої смерті”. Пред¬ставником цієї теорії є Е. Дж. Гоулд. Його девізом є порада пророка Магомета: “Вмирай раніше смерті”, “оскільки він вважає, що людина повинна в житті пережити смерть (або міні-смерть), якщо вона бажає контролювати події останнього відходу з фізичного світу” [9; с. 151]. Тобто він вважає, щоб зрозуміти сенс смерті, сформувати правильне ставлення до неї, необхідно… померти (мається на увазі клінічна смерть). Гроф С. та Хэлифакс Дж. також займаються даною проблемою. Вони вивчають смерть та процес вмирання, штучно вводячи своїх пацієнтів, хворих на невиліковні хвороби, у стан клінічної смерті за допомогою сильнодіючих наркотиків LSD і DPT.
У світі існує багато спеціальних посібників, присвячених вмиранню. Йдеться про тибетську та єгипетську “Книги мертвих”, і деякі інші. “Тибетські монахи протягом століть вчили людей, як вмирати” [9; с. 148]. Але тут основний акцент робиться не на житті до смерті, а на самому вмиранні – смерті. Основною метою даних посібників є навчити людину “гідно” зустріти смерть.
Ми не згодні з подібними підходами. Знання про смерть необхідні, та чи повинен кожний пережити смерть, щоб здобути ці знання. А посібники про вмирання сповнені швидше певною релігійно-містичною сутністю. Людина – в житті, а не в смерті. Її треба навчити жити, а не вмирати. Прожити своє єдине життя без страху перед смертю. Їй не стане набагато легше, якщо вона буде знати, що казати і як поводитися під час вмирання. Допомогти тут може лише нова філософія.
СЕНС ЖИТТЯ
Навіщо потрібен сенс життя? Повернемося до питання, що ставилося в попередньому розділі, питання про марнування життя. “Дуже рідко трапляються люди, які під кінець життя не відчувають, що в тому чи іншому відношенні вони були невдахами, і які не бажають отримати нову можливість переробити своє життя” [8; с. 219]. Іншими словами, в цих людей не було сенсу життя, вони пливли за течією, хибно визначали життєві ідеали й цілі, і на сам кінець зрозуміли свою помилку.
Сенс життя конче необхідний. Рано чи пізно людина, що живе без сенсу, розуміє, що все життя абсурдне: “Абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми вмираємо”. Камю питає: “Чи веде абсурд до смерті?” [7; с. 227]. Так, веде. “За даними, на які посилається Франкл, 85% опитаних американських студентів, що вчинили невдалі спроби самогубства, вказували, що не бачать у своєму житті жодного смислу” [16; с. 406]. Мабуть вони питали себе: “Навіщо жити далі?” І не знаходили відповіді на це запитання. В кожного повинен бути сенс життя і сенс смерті.
СЕНС СМЕРТІ
“Тільки людська воля може відректися від
життя, відвернутися від нього” [3; с. 400].
Як не дивно, смерть як і життя може мати свій сенс, повинна мати. Найцінніше, що є в кожного з нас – це життя, воно в нас одне. Ми маємо гідно прожити своє життя і гідно померти.
“Протягом усієї історії люди жертвували собою заради ідеалів, які вони вважали вартими цього…” [8; с. 217]. Люди віддавали своє життя на війнах, інших конфліктах та в мирний час. І робили вони це цілком свідомо. Їхній сенс життя ставав сенсом смерті. “В житті кожної людини може наступити момент, коли смерть буде більш дійовою для його головних цілей, ніж життя; коли те, що він відстоює, завдяки його смерті стане більш зрозумілим та переконливим, ніж якщо б він вчинив іншим чином” [8; с. 275].
“Якщо би люди цілком усвідомлювали, що це життя є все, вони були б менш схильні миритися зі звичайними несправедливостями сучасного існування і не чинити їм найжорсткішого опору… Було б не так просто переконати мільйони людей жертвувати собою…” [8; с. 238]. І дійсно – це життя є все. Воно є найголовнішим і пріоритетним. Не життя окремого індивіда, а життя усіх людей, життя світу, його існування. І тут не треба переконувати, кожен може сам це зрозуміти.
Для того, щоб смерть мала сенс, участь у війнах не обов’язкова. Досить мати стійкий переконливий сенс життя. І тоді, навіть вмираючи, людина буде сприяти його ствердженню.
СЕНС, БІЛЬШИЙ ЗА ЛЮДИНУ
“…блаженство відчути себе частиною
більшого, ніж ти сам” [15; с. 310].
Ось ми і підішли безпосередньо до універсального і всепоглинаючого сенсу, названого вище сенсом існування. Та перед тим, як говорити про нього, ми хотіли б згадати слова відомого мислителя П. Тейяра де Шардена: “Що мене приваблює в житті – так це мати можливість брати участь у творенні реальності більш вічної, ніж я: саме в цьому розумінні і в такій перспективі я прагну до самовдосконалення і до певного панування над явищами. Коли мене торкнеться смерть, вона залишить недоторканними усі ці явища, ці ідеї, ці реальності, більш міцні й більш дорогоцінні, ніж я сам. А втім віра в провидіння спонукає мене думати, що і смерть приходить у свій час з властивою їй особливою і таємничою запліднювальною силою… Але тоді чого боятися, навіщо впадати у розпач, якщо найголовніше в моєму житті залишається недоторканним – якщо самий її задум продовжує жити, не перериваючись, не руйнуючись?..” [15; с. 310].
Що ж то за сенс, про який ми так довго говоримо? Ми переконані, що цим сенсом є, принаймні має бути… життя, життя людства. Як це не дивно звучить, ми маємо жити заради життя, постійно й усюди стверджуючи його. Та це життя повинно відрізнятися від того, яким людство живе нині. Воно має йти по зростаючій лінії. Стрімко розвиваються технології, створено такі речі, які колись не можна було навіть уявити. Але на фоні розвитку механізмів ми забуваємо про найголовніший механізм – людину. Адже не таємниця, що пересічна людина тепер за своїм розвитком перебуває на такому рівні, на якому вона була кількасот років тому. Ми повільно йдемо у минуле, у забуття. Так не повинно бути. Найперше, що ми маємо розвивати, це самих себе. Постійно вдосконалювати…
ВИСНОВОК
“Те, що буде після смерті, не має значення, а скільки
ще довгих днів у того, хто вміє жити” [7; с. 271].
На сам кінець хочемо сказати, що саме ми, а не хтось інший, створюємо людину. Ми не знаємо своїх справжніх можливостей, що приховані глибоко в нас самих, ми можемо лише здогадуватися про їхнє існування. Та розповіді про те, на що іноді здатна людина в екстремальних ситуаціях, викликають у нас захоплення і натхнення. Ми маємо жити з однією метою – постійно досліджувати й вдосконалювати себе, щоб колись на світі з’явилася справжня, довершена людина.
Ідея усвідомленої смерті, викладена вище, лише невелика частина філософії життя. Проте важлива частина. По суті “кожна людина живе, помираючи, кожний день невблаганно наближає її до останньої межі. Завдання людини – помираючи, жити” [1; с. 218].
P.S. Ця робота є лише прелюдією до драми, яку ніколи не буде поставлено.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Андрос М. “Чиста” свідомість як атрибут смерті / Філос. і соціол. думка.– К., 1996, № 1-2. – С. 208–219.
2. Гроф С., Хэлифакс Дж. Человек перед лицом смерти.– пер. с англ. А. Н. Неклесса. – М.: Изд-во Трансперсонального института, 1996.– 246 с.
3. Гуревич П.С. О жизни и смерти / Жизнь земная и последующая //Сост. П. С. Гуревич, С. Я. Левит: Пер. с англ.– М.: Политиздат, 1991.– С. 376–413
4. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Ред. тома и авт. вступ. ст. А.Ф. Лосев; Пер. М.Л. Гаспарова.– 2-е изд.– М.: Мысль, 1986.– 571 с., 1 л. карт.– (Филос. наследие).
5. Зайцева З. Н. Мартин Хайдеггер: язык и время// Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Сборник: Пер. с. нем. / Под ред. А.Л. Доброхотова.– М.: Высш. шк., 1991.– С. 159–177.
6. Калиновский П. Переход. Последняя болезнь, смерть и после // Між життям і смертю / Упоряд. Л.М. Виноградова, К.І. Жукова, О.С. Котило та ін.– Дніпропетровськ: Пороги, 1992.– С. 129–158.
7. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А.А. Яковлева: Пер.– М.: Политиздат, 1989.– С. 222–319 – (Б-ка атеист. лит.)
8. Ламонт К. Иллюзия бессмертия. Пер. с англ.– М.: Политиздат, 1984.– 286 с.
9. Ландсберг А., Файе Ч. Встречи с тем, что мы называем смертью / Жизнь земная и последующая // Сост. П.С. Гуревич, С. Я. Левит: Пер. с англ.– М.: Политиздат, 1991.– С. 79–206.
10. Моуди Р. Жизнь после жизни / Жизнь земная и последующая // Сост. П.С. Гуревич, С.Я. Левит: Пер. с англ.– М.: Политиздат, 1991.– С. 5–78 .
11. На грани жизни и смерти: (Краткий очерк совр. биоэтики в США)/ Д. Уиклер и др.– М.: Знание, 1989.– 64 с.
12. Ніцше Ф. Так казав Заратустра; Жадання влади / Пер. з нім. А. Онишка, П. Таращука. – К.: Основи, Дніпро, 1993. – 415 с.
13. Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гумманизм // Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А.А. Яковлева: Пер.– М.: Политиздат, 1989.– С. 319–344 – (Б-ка атеист. лит.).
14. Уотсон Л. Ошибка Ромео // Жизнь земная и последующая / Сост. П.С. Гуревич, С.Я. Левит: Пер. с англ.– М.: Политиздат, 1991.– С. 206–375
15. Утопия и утопическое мышление: антология зарубежн. лит.: Пер. с разн. яз./Сост., общ. ред. и предисл. В.А. Чаликовой.– М.: Прогресс, 1991.– 405 с.
реклама
Игровые автоматы гаминатор онлайн бесплатно. | gaminator играть бесплатно
|
