НАУКОВА РОБОТА на тему: Життя і філософія Ф. Ніцше
Київ 2000 НІЦШЕ? “Ніцше (Nietzsche) Фрідріх (1844–1900), німецький філософ, представник іраціоналізму і волюнтаризму, один із засновників “філософії життя”. Професор класичної філології Базельського університету (1869–1879). Відчув вплив А. Шопенгауера та Р. Вагнера. У “Народженні трагедії з духу музики” (1872) протиставив два начала буття – “діонісійське” й “аполонівське”. У творах, що написані в жанрі філософсько-художньої прози, виступав з анархічною критикою буржуазної культури, проповідував естетичний імморалізм (“По той бік добра і зла”, 1886). У мифі про “надлюдину” індивідуалістичний культ сильної особистості (“Так казав Заратустра”, 1883–1884; “Жадання влади ”, видано в 1889–1901) поєднувався у Ніцше з романтичним ідеалом “людини майбутнього”. Реакційні тенденції вчення Ніцше розвивало ніцшеанство, їх використовували ідеологи німецького фашизму” [7; с 542].
“Світ шанує великого філософа, пророка, людину високого призначення і трагічної долі” [11; с.136].
“Як відомо, цей нещасний письменник, пройшовши крізь манію величі, повністю втратив розум” [12; с.22].
“Фрідріх Ніцше втілював свої ідеї в творах незвичайної, афористичної форми, під оригінальними і раптовими назвами… Філософія його мала волюнтаристський характер і була проникнута антидемократичними тенденціями. Ніцше висував реакційний та аморальний ідеал “надлюдини”, яка стоїть вище добра і зла” [2; с.130].
Характеристика С. Цвейга: “Поріг переступає невпевнена, сутула фігура, ніби напівсліпий мешканець печери навпомацки вибирається на світло. Темний, старанно почищений костюм; обличчя, затінене хвилястим, темним волоссям; темні очі, сховані за товстим, майже кулеподібним склом окулярів. Безшумно заходить він у двері; якась дивна тиша оточує його. Все виказує в ньому людину, що звикла жити в тіні, далеку від світського спілкування, що відчуває майже неврастенічний страх перед кожним голосно вимовленим словом…[10; с.7–8]”
“На заході основні праці Ніцше простійно перевидаються, пропонуються різноманітні, іноді прямо протилежні, інтерпретації його ідей. Ніцше продовжує залишатися сучасним філософом” [8 ; с.7].
SEPULTURE
“Невже в того, хто творить слід відбирати віру, а в орла – ширяння в орліх висотах?” [9; с. 84]
Іскра породжує полум’я. У 1844 році відбувся спалах, і місяць вийшов з-за хмар, щоб подивитися на новонароджене полум’я. Його назвали Фрідріх Ніцше.
Вогонь у ньому, в його мозку зростав, більшав і врешті охопив його всього. І, ніби величезна вогнена куля, набираючи швидкість, він полетів над землею.
“Трагедія Фрідріха Ніцше – монодрама: на сцені свого короткого життя він є єдиною діючою особою” [10 с.3].
Вогнена куля летить. Базель, Наумбург, Ніцца, Сорренто, Сильс-Маріа, Генуя, Лугано, Рагац, Баден-Баден, Марієнбад, Венеція – міста, в яких він був, але жодне з них не задовільнило його, в жодному з них він не знаходить розуміння. Він каже: “Круг себе я замикаю кола й священні межі, все менше витривалих підіймається зі мною на все вищі гори,– я будую хребет з дедалі священніших гір” [9; с. 207].
Ворог вогня – вода, але доля не послала йому навіть цього єдиного ворога. “Весь рух йде тільки від нього: кілька фігур, що спочатку були у його тіні, супроводують його відважну боротьбу німими жестами подиву й страху і поступово відступають, немов перед обличчям небезпеки” [10; с. 3]. Ніцше не знає, що робити, він вражений, хоче привернути до себе увагу, та даремно, бо “в найвеличніші миті для трагедії Фрідріха Ніцше ні глядачів, ні слухачів, ні свідків у німецькому світі немає” [10; с. 4]. Спочатку, займаючи посаду професора, він ще привертає до себе увагу, та з часом, заглиблюючись в себе, віддаляючись від свого часу і від часу взагалі, він ніби переступає невидиму межу, межу дозволеного, межу зрозумілого. Один за одним відходять від нього друзі і вороги, і “він залишається на сцені своєї долі у вбивчій самотності [10; с. 4]”. Схвильовано оглядається він навкруг себе: бо слухачі потрібні йому. “Його слова не звернені ні до кого, і ніхто не відповідає на них. І що ще жахливіше: вони не досягають нічиїх вух” [10; с. 3]”.
Вогонь горить, але якщо позбавити його повітря – він згасне. Тож його кинули в скляну банку, звану самотністю, і закрили там назавжди. І все, що його чекає, чим він живе – це “самотність, без світла, без слів, без відповідей самотність, непроникний скляний ковпак, охоплюючий, оточоючий його мислення, самотність без кольорів, фарб і звуків, без звірів і людей, самотність навіть без божества” [10; с. 3]. І тоді “самотній борець під грозовим небом своєї долі” використовує останній засіб: “…Він вигадує танок, танок серед мечів; зранений, спливаючи кров’ю, він демонструє світові своє нове, смертоносне мистецтво” [10; с.4]. Та ніхто не розуміє його, ніхто не звертає на нього уваги. Це справжнє sepulture: Ніцше – покійник, інші – німі глядачі, жодного почуття не відбивається на їх кам’яних обличчях. Він намагається докричатися до них, привернути увагу цих “людей у чорному”. А вони не бачать його чи вдають, що не бачать. Їх відділяє лише мить, та цього досить. “З найвищою мужністю він кинув виклик богам… [10; с.5]”
“Героїчний пейзаж, позбавлений неба, титанічна вистава, позбавлена глядачів, мовчання, все загрозливіше збираються хмари над нелюдським стогоном духовної самотності – ось трагедія Фрідріха Ніцше” [10; с.5].
Але він йде, вогонь летить, церемонія триває. Чого він прагне? “Щоб нічого більше не було потрібно – нічого попереду, нічого позаду, нічого ніколи” [10; с. 5].
Повітря закінчилось – вогонь згас, спалахнувши востаннє. “Повалений на землю, розчавлений загальним мовчанням, роз’їдений собою, спалений гіркотою страждання жодного разу не підняв він руку, благаючи милості” [10; с.6]. Грає музика Вагнера…
ЖАХ ЖИТТЯ
“Я знаю про життя більше тому, що так часто був на межі зі смертю” [10 с.16].
“Без урахування патології не зрозуміти істотної різниці між ранніми його творами і пізнішими, перейнятими дошкульним сарказмом щодо людства, моральних цінностей християнства, манії величності” [11; с. 137]. Більшу частину свого життя Фрідріх Ніцше тяжко хворів. Він каже: “Усе своє життя я відчував неймовірний надлишок страждання” [10; с. 11] І це справді так: головні болі, що на цілі дні приковували його до ліжка, блювання кров’ю, мігрені, лихоманки, Відсутність апетиту, втомлюваність, геморой, запори, холодний піт вночі – жорстока круговерть. Але, крім того, ще й “на три чверті сліпі очі, що розпухають і починають сльозитися при найменшій напрузі” [10; с. 11]”.
С. Цвейг говорить: “На протязі п’ятнадцяти років повстає Ніцше з труни своєї кімнати та знову вмирає; на протязі п’ятнадцяти років переходить він від муки до муки, від смерті до воскресіння, від воскресіння до смерті, доки не вибухне під нестерпним тиском палаючий мозок”[10; с. 9].
Ці п’ятнадцять років справді схожі на круговерть: Ніцше, незважаючи на нездоров’я, працює до десяти годин на день, що викликає жахливі головні болі, збудження; тепер, щоб заснути він має приймати хлорал і веронал, з кожним разом все більші дози; шлунок не може витримати цього і відповідає спазматичним блюванням – і знову все починається спочатку: нові ліки, нові болі.
Він живе в маленькій вбогій кімнатці. Усе його майно – це дві зміни білизни, два костюми, рукописи та ліки. І більш нічого… Нахилившись, майже притиснувши окуляри до паперу, він пише, а потім ледве може розшифрувати написане. Дуже рідко, як щастя, з’являється людина. Згодна на кілька годин стати його помічником, писати під диктовку. На вулицю він виходить дуже рідко, і лише у добру погоду.
“Іноді він цілими днями не встає з ліжка. Нудота й судоми, біль в скронях, майже повна сліпота. Але ніхто не ввійде до нього, щоб чим-небудь допомогти, нема нікого, щоб покласти компрес на палаюче чоло, нікого, хто захотів би почитати йому, порозмовляти з ним, розважити його” [10,9]. Взагалі “за двадцять років не можна нарахувати й десяти листів, з яких не виривався би стогін” [10; с. 11].
Майже все життя він переїздить з місця на місце, з міста у місто “у пошуках цього казкового місця, де припинилося б горіння його нервів” [10; с. 4]”. І усюди чекає його одне й те ж: маленька, погано мебльована кімнатка, де на нього вже чекає його постійна гостя, самотність – “…Невідомий, лише ним одним пізнаний, жахливий шлях в далині від великих міст…” [10; с. 9].
С. Цвейг постійно порівнює Ніцше з демоном: “…Демонічна надчутливість його нервів перетворюється… в чітку біль, що є коренем усіх йогго страждань і втой же час основою його геніальної здатності до оцінки” [10; с.11]” “Коли в його мозку блисне думка, вона, ніби молнія, пронизує його натягнуті нерви: акт мислення протікає у Ніцше настільки екстатично і бурхливо, настільки електрично-судомно, що кожного разу він діє на організм, як гроза…” [10; с. 13]. Для нього навіть думка – страждання, та він думає: “Я не дух і не тіло, а щось третє. Я страждаю усім єством і від усього існуючого.”
Ще одне. “Безперервно, гострим скальпелем – лікар і хворий в одній особі – він оголює свої нерви і, як кожна нервова людина і фантазер, підвищує їх надмірну чутливість. Не довіряючи лікарям, він сам стає власним лікарем і безперервно “лікує” себе все своє життя” [10; с. 14]” Він випробовує на собі усі ліки, які тільки можна дістати: електричні масажи, ванни, води, дієти, різноманітні мікстури.
“Та найболючііше в хворобах Ніцше – це постійна вівісекція: психолог страждає двічі, двічі переживає своє страждання – один раз в реальності, інший – самоспостереженні.[10; с.15]” Цей “геній потужних поворотів” хоробро зустрічає небезпеку, більш того він сам її привертає, кличе. Владним рухом пригортає до себе хворобу, до самого серця й “вона підриває грунт у нього під ногами[10; с. 15]”. Хвороба викликає у нього натхнення і “…Здивований тим, що він все ще, все ще живий, тим, щшо в найжорстокіших депресіях, в найболючіші переіоди життя не вичерпується, а зростає його творча потужність, він з глибоким переконанням проголошує, що ці страждання невід’ємно належать до його сутності” [10; с. 15]. “І в цьому найвищому спостереженні, яке підносить погляд над власною біллю і вимірює життя лише як шлях до самого себе, відкриває він, що жодна земна сила не дала йому більше, ніж хвороба, що найжорстокішому своєму кату він забов’язаний найвищим своїм багатством: волею” [10; с. 16].
Хвороба допомагає йому думати, хвороба заважає йому думати, хвороба підносить його й вона ж розбиває його об каміння, але він її поважає і любить, як гідного суперника. “Хвороба ніби звільнює мене від самого себе”, – говорить він. Саме хворобі забов’язаний він тим, що життя не стало для нього нудною звичкою, залишившись цікавим і неповторним: “Я ніби знов відкрив життя, включаючи і самого себе” [10; с. 16]”.
Розмірковуючи про свою хворобу, Ніцше приходить до висновку, що здорові люди обмежені, в них “немає психології”, бо “кожна мудрість йде від страждання, біль постійно питає про причини, а насолодження схильно стояти на місці, не озираючись назад” [10; с.16]”. “Тільки велика біль приводить дух до останньої свободи, тільки вона дозволяє нам досягнути останніх глибин нашого єства” [10; с. 16].
Хвороба для нього важлива, проте здоров’я не менш важливо. “І те, й інше необхідне – хвороба як засіб, здоров’я як мета, хвороба як шлях, здоров’я як його завершення” [10; с.17]. Хвороба для нього як шлях бо буддістського Просвітлення, шлях до здоров’я, заради якого варто жити, варто знову хворіти, страждати, знову і знову поринати в скажену круговерть. “Як кона демонічна натура, він віддає себе під владу екстазу…” [10; с.17].
“І раптом спалахує в “Ecce homo” – жахливим протиріччям – потужний, гордий, кам’яний заклик: “In summa summarum (протягом останніх п’ятнадцяти років) я був здоровий” [10; с. 12]. “І це вже не житя, а смерть, не мудрий дух, а демон, що оволодіває своєю жертвою” [10; с. 18]. Він радіє життю, сонце світить лише йому. Та ось з просвітленого неба вражає його вогнений промінь.
“Немає свідків його духовної смерті, як не було свідків його духовного життя. Темрявою оточена його смерть й святою самотністю. Ніхто його не провожає, самотньо занурюється світлий геній духа в сво ніч” [10; с.10].
СИЛА ІСТИНИ
“Яку міру істини може перенести людина?[10; с. 31]”
“Fiat veritas, pereat vita.[10; с. 30]”
Ставлення Ніцше до істини “…Повне демонізму, гарячого подиху, жага, що нічим не задовільняється, ніколи не вичерпується, ніколи не зупиняється, на жодному результаті, і, отримавши відповідь, нестерпно і нестримно летить вперед, знову і знову кидаючи запитання” [10; с.19]. Жодна істина не взмозі затримати його надовго, усі істини зачаровують його, та жодна не в змозі вплинути назавжди. Коли проблема, що його цікавить “втрачає цноту”, таємницю, він одразу лишає її. “Ніцше серед усіх своїх пізнавань шукає єдине пізнання, вічно не здійснене і до кінця нездійснене” [10; с. 20]. Він прагне не впевненості, достовірності, постійності, його притягує спокуса невідомого і хиткого, бо він розуміє, що “істина не припускає володіння” [10; с. 20]. Як кочовник він не має постійного дому, як матеріального, так і духовного, його притягує сам пошук, а не те, що він шукає, сам процес і, крім того, мить пізнання.
Визначні філософи, Кант, Шопенгауер, Фіхте, Гегель, завжди дотримувалися певної постійності, у своїх пошуках, у своїх знахідках; їхній шлях прямий і рівний; досягнувши певної висоти, вони займаються “топтанням на місці”. Але Ніцше не схожий на них, він геть інший; на його шляху немає зупинок, рівних поверхонь, він стрімкий, шалений, повний стрімких поворотів, вибоїн, перехресть. “Ніцше завжди прагне невідомого, ніби його переслідує якась ворожа сила” [10; с. 21].
“Над Ніцше тяжіє прокляття; він засуджений на безперервне мислення…” [10; с. 21]. І найжахливіше в цьому те, що він не може зупинитися, невідома сила тягне його до невідомого. Спочтку він просто йде, потім набирає ходу, біжить, наче скажений, стікаючи потом, в його очах радість, щастя, щастя пізнання.
В юнацтві Ніцше замислив написати книгу “Passio nova чи пристрасть до справедливості”. Не зробивши цього на папері, він втілив цю ідею в своє життя. Заради своєї пристрасті до правди він жертвує усім: “…Його любов до правди – це полум’я, демон правди, дикий, ненажерливий хижак з загостреними відчуттями та невичерпним мисливським інстинктом” [10; с. 26].
“З Ніцше вперше з’являється на морях німецького піхнання чорний прапор розбійницького брига: людина іншого племені, іншого походження, новий рід героїзму, філософія, що зійшла з кафедри, озброєна і в військових обладунках” [10; с.23]. Ніцше – Колумб і корсар в одній особі, першовідкривач і руйнівник. Він відкриває нове і невідоме, “нові скрижалі”, знищуючи старі. Жорстокий, невблаганний, безпристрасний, справедливий. “За собою залишає він, подібно флібустьєрам, зруйновані церкви, перекинуті вівтарі, згвалтовані почуття, розбиті переконання, горизонт, охоплений полум’ям пожеж, неймовірний маяк відваги та сил” [10; с. 23]. Але ця страшна і зачаровуюча картина не зворушує його, байдужий погляд кидає він на руїну і йде далі до нових перемог.
КІНЕЦЬ
“Якщо довго дивитися у прірву, то прірва починає дивитися у тебе” [10; с. 54].
В останні місяці своєї творчості Ніцше перестає бути собою, перестає бути Фрідріхом НІцше, сином наумбургського пастора. Він каже: “Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо вже піднісся” [9; с. 40]. “…Він зрозумів, що він і вищі сили – одне, що він – вже не людина, а сила і міссія…” [9; с. 57]. “Я світова подія, яка ділить історію людства на дві частини,”– проголошує він. У ці останні місяці він працює без перерви, свої останні твори він пише за десять днів, два тижні, три тижні. Зі швидкістю кулі летить його думка і “виливається одразу в закінчену, незмінну, досконалу, гарячу і одразу застигаючу форму” [10; с. 55]. Його охоплює повний екстаз, “перебування поза собою”, щоб бачити збоку себе і навколишнє. Лікарі бачать у ньому ейфорію, самопіднесення, манію величі, типові для божевільних, та усі останні твори Ніцше повні ясності і мудрості.
Врешті Ніцше губиться і вже не знає, хто він. Чи може людина вбити бога? Чи може людина створити бога? Чи людина Ніцше? Чи не бог він, який вбив іншого бога? Чи може це він – розп’ятий, мертвий бог? Чи живий?
Він втратив глузд і не помітив цього. “Той, у чиїй душі була така буря, назавжди глухий до людської мови. Той, хто так глибоко подивився в очі демону, засліплений назавжди” .[9; с. 59].
ФРІДРІХ НІЦШЕ Й АДОЛЬФ ГІТЛЕР
Уже після смерті Ф. Ніцше, а точніше через 33 роки після його смерті, до влади на батьківщині філософа прийшов небезвідомий А. Гітлер. Неперевершений оратор, йому вдалося захопити усю Германію своєю безумною ідеєю вищості арійської нації. Можливо, вона, як і кожна націоналістична ідея, у своєму зародку була непоганою, навіть корисною, проте методи, засоби фюрера, які він використовував для її втілення, перетворили її на найжахливіше страхіття ХХ ст.
Ніцше вважають теоретиком фашизму: “…Ідеї Ніцше набули в подальшому великої популярності в німецьких мілітаристських колах і стали основою жахливої расової теорії фашизму з його культом війни [2; с. 130]”. Широко розповсюджена думка про те, що Гітлер значну частину своїх ідей, переконань перейняв у Ніцше. Зокрема, “Майн Кампф” вважають екстрактом творів Ніцше, з тією лише відмінністю, що Гітлер визначив конкретного ворога – Радянський Союз. На мою думку, це пережиток нашого того ж таки радянського минулого. СРСР проводив щодо цього реакційну політику, усіляко підтриму¬валося ототожнення двох абсолютно різних людей. Тільки останніми десятиріччями почали перевидаватися твори Ф. Ніцше. Це можна пояснити тим, що його погляд на християнство, зокрема в “Жаданні влади”, цілком влаштовував атеїстичну партію. У передмові до одного з таких видань знаходимо: “Нацизм у свій час ухопився за ці міркування Ніцше, розтлумачивши їх по-своєму та оголосивши війну “слабким”, а саме тим, кого треба було зробити рабами чи знищити заради проквітання “вищої раси”. Але фашистська інтерпретація ідей Ніцше, зрозуміло, повністю викривляла його думки, перетворюючи мислителя на шовініста та людиноненависника, яким він не був” [8; с. 8].
Проте більш об’єктивною і компетентною є думка визнаного дослідника біографії А. Гітлера Мазера Вернера: “…не можна довести, що він дійсно про Фрідріха Ніцше знав, що взяв у свої уявлення та свідомо здійснив. Випадкове припущення, що, можливо, йому сподобалися лише назви творів Ніцше “Жадання влади” і “По той бік добра і зла” як ефективні формули для застосування, не може бути ні доведено, ні спростовано. Згідно з дослідженням Сандвосса “Ніцше та Гітлер”, це визначення, на перший погляд, є переліком дійсних зв’язків, проте викладення Сандвосса висвітлює це питання так, як можна очікувати від поверхневих спостережень, внаслідок того факту, що світогляд Гітлера не може неодмінно походити від якого-небудь ідеалу. Духовно-ідеологічна спільність у Ніцше і Гітлера, однакові емоції, наприклад: помста, ненависть, огида, честолюбство, ревнощі, пиха, заздрість і жорстокість, вислови про бога, душу, християнство та людей, які однаково звучать, особисті домагання, що збігаються у декількох пунктах, які не варто тут перелічувати, ще не роблять Ніцше вчителем Гітлера, отож і визначення: “що Гітлер, зокрема, перейняв …від Ніцше”, навряд чи можна встановити, не потребує подальшого доповнення” [5; с. 211–212].
Отож безглуздо порівнювати, пов’язувати, ставити в один ряд Ф. Ніцше та А. Гітлера – двох різних людей, два різних життя – будуючи свої міркування на необгрунтованих припущеннях. Навряд чи Ніцше потиснув би руку своєму “лжеучню”.
ЛЮБОВ ЖИТТЯ
“Вмирай своєчасно” [9; с. 71].
Фрідріх Ніцше “…думки про смерть стиснув в своїх книгах, як пружину” [3; с. 70]. Смерть в його творах за своїм значенням стоїть поряд із надлюдиною. Цей геній неперевершений і вцьому питанні. Він створив ідею, від якої кров холоне в жилах і замирає серце.
Ідея “своєчасної” смерті розкручується в “Так казав Заратустра”. При чому “Смерть для нього – не аморфне створіння, а каталізатор дії, геніальний спаринг-партнер на ринзі світу, що змушує людину напружувати усі життєві сили” [3; с. 70]. Він вчить, що смерть неминуча: “Я люблю тих, котрі живуть не інакше, як приречені на загибель: адже вони ступають по линві” [9; с. 13]; що смерть – це світло в кінці тунелю, відпочинок після виснажливої подорожі, найбільше свято: “Поважно ставляться всі до смерті, але смерть – ще не свято. Люди ще не навчилися святкувати найсвітліші свята” [9; с. 72]. Його логіка проста і доступна: “Якщо відволіктися від вимог, які ставить релігія, то виникає питання: чому для старої людини, що відчуває втрату сил, повинно бути гідніше терпіти своє повільне виснаження і руйнування, аніж цілком свідомо покласти цьому край” [12; с. 321]. Навіщо жити далі, якщо ти вже не можеш бігати, як раніше, кохатися, якщо твої тіло і мозок поступово висихають, стаючи огидними і ні на що не здатними? “…беззубий рот вже не має права на будь-яку істину” [9; с. 72]. Ніцше ненавидить людську смерть, цю “ошкірену смерть, що підкрадається, наче злодій, і все одно приходить володарем” [9; с.72]. Згадаймо, якою змальовують люди смерть: зазвичай скелет у чорному плащі з капюшоном і косою в руках. Її бояться, ненавидять, презирають, від неї тікають. А Ніцше на противагу їм каже: “Я свою смерть хвалю перед вами – вільну смерть, яка приходить до мене тому, що я хочу” [9; с. 72]. Смерть – це молода красива, сексуальна жінка у розквіті сил, її треба любити, жадати, а не боятися. Приходить час і кожен має померти, померти з власної волі: “Чимало вмирає надто пізно, а дехто – надто рано. Ще незвично звучить повчання: “Вмирай своєчасно” [9; с. 71].
Ось як пояснює Ніцше причину того, що “зайві” не хочуть вмирати: “Що стало досконалим, зрілим – прагне смерті… Усе стражденне прагне жити, щоб стати зрілим, радісним і сповненим жаданням” [9; с. 320].
Рослина – тварина – людина. Еволюція. Людина – рослина. Сутність. Чи можемо ми припустити, повірити, що рослини після загибелі відроджуються десь в іншому вимірі, планеті, раю чи пеклі? Нам здається це безглуздим. Тож, чому ми так впевнені, що душа людини (за умови її існування) після її смерті потрапляє “на небо” чи відроджується на Землі. Виявляється м не можемо бути впевненими у цьому, не можемо навіть припускати цього, лише плекати надію. А якщо так, то задля чого живе людина? Для дітей, онуків? Я більш, ніж впевнений, що безумовній більшості байдуже до їх нащадків в 5-му, 10-му поколіннях. Бо людина все ще залишається рослиною. Саме слово “людина” асоціюється в нас з її недоліками, викликає зневагу. Тож Ніцше закликає жити не заради не заради життя і уявного раю, а заради прекрасного майбутнього – надлюдини, людини, ім’я якоївикликає повагу, яка не боїться смерті. Ось як уявляє Ніцше смерть надлюдини: “Власною смертю вмирає довершений – у сяйві звитяги, оточений тими, хто сподівається і дає обітницю” [9; с. 72]. Оточений своїми учнями…
Сам Ніцше планував померти вчасно: “Тож сам я хочу померти, щоб ви, друзі, заради мене дужче любили світ; я хочу знов обернутись на прах, щоб спочинок знайти у землі, що мене народила” [9; с. 74]. Під час одного з приступів хвороби він пише: “Пістолет є для мене джерелом відносно приємних думок” [10; с. 12]. “Якби не психічна хвороба, він, той, що найбільше боявся запізнитися піти, напевне вбив би себе…” [12; с. 111]. Він був схильний до суїциду, “буквально закоханий в ідею самогубства” [12; с. 111]. І він проповідував цю ідею. “Жити як заманеться, або зовсім не жити” [9; с. 281], – проголошує він, як колись стоїки.
Бути чи не бути? Жити чи не жити? Кожен сам має вирішити це для себе. А якщо прийме філософію Ніцше… Ну що ж, це його шлях, адже не слід забувати: “Дехто народжується лише після власної смерті” [9; с. 330].
ДІТИ
“Ідея надлюдини – найвідоміша з учень Ніцше…” [11; с.150].
До ідеї надлюдини Ніцше прийшов не відразу. Цьому передували довгі пошуки, еволюція поглядів і думок. Спочатку “…Ніцше прийшов до ідеї мудрої людини” [11; с.151]. “Він мріє про народження вільних умів, веселих і зухвалих дітей серед синів Європи завтрашнього дня” [11; с. 152]. Проте в пізніших працях Ніцше займає більш жорстку позицію: “…в “Заратустрі” Ніцше відверто пише, що нинішня людина – це стид і сором, і її треба подолати” [11; с. 152–153]. Людина – нікчемне створіння, всі свої чесноти вона “з заздрощів відібрала в найдикіших, наймужніших звірів: тільки так вона стала людиною” [9; с. 301].
Якою буде, якою має бути надлюдина? Красивою чи потворною? У чому полягає її сила, відмінність: в її зовнішньому вигляді чи внутрішньому світі, чи в тому й іншому. Навряд чи зовнішнє має тут місце. Напевне справа у внутрішній суті, абсолютно новому внутрішньому світі.
Людина – це сходинка, проміжна стадія, “линва, напнута між звіром і надлюдиною,– линва над прірвою” [9; с. 13]. Її завдання, мета життя – народження надлюдини. Ніцше говорить так: “Я люблю не тих, хто насамперед шукає за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а тих, хто жертвує себе світові, щоб світ колись належав надлюдині” [9; с. 13]. Як саме має помирати надлюдина описано в попередньому розділі. Іноді Ніцше називає майбутніх шляхетними: “Ось чого прагнуть шляхетні душі: нічого не брати задарма, і ні в якому разі – життя. Ти не повинен допускати, щоб право, яке ти можеш завоювати, тобі давали” [9; с. 197]. І врешті решт ми досягнемо того, “щоб кожен мав свою чесноту, свій імператив” [9; с. 339].
В екстазі мислення Ніцше часто забуває, хто він і де, ставить себе поряд із надлюдиною і переноситься у майбутнє, розповідаючи мрію: “Моїм і мені належить найкраще, а якщо нам його не дають, ми беремо самі: найкращу їжу, найчистіше небо, найпотужніші думки, найвродливіших жінок!” [9; с. 283]. Це один зприкладів, який показує, що Ніцше мріє про своїх учнів, послідовників. Хоча сам собі на противагу каже: “Можливо ніхто з моїх читачів ще й на світ не родився” [9; с.336]. Можливо, десь в глибині підсвідомості, він навіть вважає себе першою надлюдиною або її батьком. “Формула нашого щастя: тверде “так” або “ні”, пряма лінія і мета…” [9; с. 331].
Проте очікувати появи надлюдини доведеться дуже довго, тому Ніцше пропонує прискорити цей процес. Треба виховувати в собі й в інших надлюдину. А для цього треба бути серйозним, принциповим і жорстоким: “Не щади свого ближнього. Людина – це те, що слід подолати. Здолай себе навіть у своєму ближньому” [9; с. 197]. А якщо ні, якщо перевиховати людину неможливо, якщо ця сходинка давно вже зігнила, то вихід єдиний: “О брати мої, хіба я жорстокий? Проте я кажу: що падає, те слід іще й штовхнути! А кого ви не навчите літати, того навчіть швидше падати” [9; с. 208].
“Я все віддам,– пише Ніцше,– щоб мати єдине: тих дітей, ті живі пагони, ті живодайні дерева мого жадання, моєї найвищої надії!” [9; с. 281]. Нам залишається лише сподіватися, що настане той день, коли “повинні прийти усміхнені леви” [9; с. 281].
ЗАЙВІ
“Чимало на світі зайвих…” [9; с. 44].
Світ складається з людей, яким далеко до надлюдини, але і серед цих людей є ті, хто не гідний життя, хто заважає жити “правовірним” – це світогляд Ніцше. “Чимало на світі зайвих, тих, яких понад міру зіпсувало життя” [9; с. 44]. Їм “…Краще було б ніколи на світ не з’являтися!” [9; с. 72]. А, якщо вони вже є: “Якби можна було “вічним життям” зманити їх з цього світу!” [9; с. 44].
Отож, кого Ніцше відносить до зайвих? Це ті, хто немає нічого спільного із надлюдиною і шляхом до неї. Використовуючи визначення попереднього розділу, можна сказати, що зайві – це ті, що “падають” і яких “слід іще й штовхнути”. Розвиваючи свою думку, Ніцше каже: “Недолугі і безпорадні мусять загинути… І в цьому їм треба допомогти” [9; с. 332]. Також до зайвих відносяться ті, хто не приносить ніякої користі, паразитує: “Жебраків слід позбутися взагалі! Воістину, гніваєшся, коли подаєш їм, і гніваєшся, коли не подаєш” [9; с. 87]. І, як вершина айсбергу, в “Жаданні влади” окреслюється зайва нація: “…Євреї – найнебезпечніший народ в історії людства…” [9; с. 354].
Найбільшу частину зайвих складає потолоч: “Усе чисте миле мені; та я не можу дивитися на вищирені пики й на спрагу нечистих” [9; с. 95]. Взагалі ніцше говорить про потолоч з винятковою огидою і ненавистю і першої явно більше. Варто лише згадати, як він говорить про їх “осоружну посмішку”.
“Та ось іще одна небезпека і ще одна скорбота: пам’ять потолочі сягає не далі діда,– а на дідові уривається час,– пише Ніцше.– Отож усе минуле віддане на поталу,– бо колись потолоч може допастися до влади, й увесь час утопиться в плитких водах” [9; с. 201].
Та, відступаючи на крок від своєї твердої позиції, він говорить: “…Мені важко погодитися, що малі люди взагалі потрібні!” [9; с.165]. І вже зовсім інший Ніцше замислюється: “Хіба не повинно існувати чогось, над чим можна було танцювати і від чого відтанцьовувати? Хіба не задля легкого й найлегшого повинні існувати – кроти і гнітючі карлики?” [9; с. 196].
ВІЙНА ФРІДРІХА НІЦШЕ
“Ви потворні? Що ж, брати мої! Закутайтесь у велич, цю мантію потворного!” [9; с. 47].
Життя надлюдини тісно пов’язане з війною. Усе її життя – війна, війна без початку і кінця, лише з короткими перемир’ями, як і життя самого Ніцше. Проте це не звичайна війна, в цій війні вороги – друзі, а друзі – брати. “Будьте тими, чий погляд завжди шукає ворога – свого ворога. Свого ворога шукайте, свою війну ведіть, війну за свої думки!” [9; с. 46]. Та ворогів треба вибирати: “Вороги ваші мають бути гідні ненависті, а не самої зневаги. Своїм ворогом ви повинні пишатися – тоді успіхи вашого ворога будуть вашими успіхами” [9; с. 47]. А тих, кого ви зневажаєте, не сприймайте як ворогів: “Декотрим людям не смій подавати руки, подавай їм лапу – і я хочу, щоб твоя лапа мала кігті” [9; с.64].
Якщо ваш ворог учинив вам зло, не платіть йому за це добром, бо це його присоромить. “Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро” [9; с. 66].
Війна як повітря потрібна світові, життя, як ми його уявляємо, не може без неї, вона – рушійна сила прогресу, вирішення найскладніших проблем. “Війна і мужність звершили більше великих справ, аніж любов до ближнього. Не співчуття ваше, а ваша хоробрість рятували досі знедолених” [9; с. 47]. У перерві між війнами – мир: “Любіть мир, як те, що породжує нові війни” [9; с. 46].
Та у війни є інший бік: “Кров – це найгірший доказ істини. Найчистіше вчення кров обертає на отруту, на безумство й ненависть” [9; с. 91]. “Я люблю відважних,– говорить Ніцше,– та не досить бути рубакою, слід ще знати на кого вихоплювати меч!” [9; с. 208]. І, як настанову, Ніцше проголошує: “Відвагу в серці має той, хто знає страх, але долає його, хто бачить безодню, але дивиться в неї гордо” [9; с. 208].
АНТИХРИСТ
“Церква – це різновид держави, до того ж найоблудніший” [9; с. 131].
У “Заратустрі” Ніцше постійно питає: “Хто безбожніший за мене самого, щоб я міг тішитися його повчаннями?” [9; с. 168]. Але ніхто не відповідає йому. Ніцше ставиться до християнства критично і однобоко: “Я ненавиджу християнство як велике прокляття, як найтяжчу і найгіршу погубу…” [9; с. 414]. Християнству Ніцше присвячує свою незакінчену останню книгу – “Жадання влади”. “В “Жадані влади”, одному з головних творів пізнього періоду творчості Ніцше, є багато ідей, які прийнято вважати класичними для цього мислителя” [8; с. 7].
“Християнство – це ненависть до духу, до годості, сміливості, свободи і вільнодумства; це ненависть до почуттів, усіх чуттєвих радощів, радості взагалі” [9; с. 350]. Одна з головних причин, чому Ніцше ненавидить християнство – це те, що воно заперечує надлюдину, натомість прагне залишити все, як є: таким же огидним… “Християнство… стало смертельним ворогом цій вищій людині, засудило всі її провідні інстинкти і виділило з них зло і злих; сильна людина – це зразок негідника… Християнство стало на бік усіх недолугих, ницих і безпорадних, створило ідеал, який суперечив потужним інстинктам виживання…” [9; с. 333]. Християнство проповідує співчуття і любов до ближнього, але ж “…Співчуття цілком перекреслює закон розвитку,– отже, закон добору. Воно підтримує те, що вже хилиться до загибелі…” [9; с. 335]. Тут ми знову повертаємося до теми смерті. Усе стражденне прагне жити і саме християнство підтримує його у цьому, з-поміж іншого, проголошуючи самогубство смертним гріхом. Співчуття “пригнічує”, заважає жити, а те, що не сприяє життю, стає йому шкідливим. Християнство робить з людей слухняне стадо: “Християнин – свійська тварина, стадна істота, хворий звір на ймення людина” [9; с. 332]. У своїх діях вони прикриваються хрестом – “розпізнавальним знаком найпотаємнішої змови, що будь-коли існувала на землі” [9; с. 414]. “Що шкідливіше за будь-яке нечестя? Співчуття справі всіх недолугих і безпорадних – християнству” [9; с. 332].Біблія, на погляд Ніцше – “доконечна грандіозна літературна фальшивка” [9; с. 357]. Священники створили її не для людей, а для свого панування. Десять заповідей кажуть: не вбий, не вкради тощо. А Ніцше зауважує: “Хіба саме життя – не грабунки й убивства? А проголошувати такі слова священними – хіба не однаково, що вбивати саму істину?” [9; с. 200].Згідно з християнською традицією Бог – вище за всіх. Отож кожним президентом, королем, кожною людиною керує Бог. “…Лихо, коли перший володар є тільки першим слугою” [9; с. 166]. Ніцше не сприймає бога, християнського Бога, “слово “бог”” говорить він на нього. “У богові обожили ніщо, жадання порожнечі проголосили священним…” [9; с. 347]. Проте іноді здається, що в якихось богів він таки вірить: “Божественість у тому, що є боги, а не Бог!” [9; с. 201].Ніцше звинувачує Бога: “А якщо біда була в наших вухах, то чому він дав нам такі вуха, що погано його чули? А якщо наші вуха заклало брудом, то хто ж його туди вклав?” [9; с. 258]. Ісуса він вважає занадто молодим і недосвіченим: “Він зрікся б свого вчення, якби дійшов мого віку!” [9; с. 73]. На його думку Ісус бів політичним злочинцем: “Розп’яли його за власну провину, і немає ніяких підстав, щоб, як це часто робиться, казати, ніби розп’яли його за провини інших” [9; с. 360].Ось вирок, що виносить Ніцше християнству: “Я засуджую християнство, я пдношу проти християнської церкви найстрашніше з усіх обвинувачень, які будь коли лунали на землі” [9; с. 413]. ВИСНОВОК“Відкрив себе тільки той, хто каже: це моє добро і моє зло” [9; с. 192].Наукова робота підійшла до свого логічного завершення. Доки я її писав, багато чого сталося. До того, як я взявся за цю роботу, я знав про Ніцше дуже мало. Я читав кілька його творів, але його слова були для мене лише красивими влучними афоризмами, як у Ларошфуко чи Паскаля. Та тепер я розумію, чому свого читача він називає “приреченим”. Чим більше я дізнавався про нього, тим більше його слова западали мені в душу. Я перечитав його твори знову і побачив в його словах потаємний, раніше прихований сенс. Правду говорить Т. Манн: “Його книги не тільки самі по собі – твори мистецтва, вони потребують мистецтва від читача, бо читати Ніцше – це свого роду мистецтво, де зовсім не припустимі прямолінійність і грубість, де, навпаки, потрібна максимальна гнучкість розуму, чуття іронії, непоквапливість. Той, хто сприймає Ніцше буквально, “навсправжки”, хто йому вірить, тому краще його не читати” [6; с. 386]. Я повірив йому, прийняв його філософію. І все моє життя змінилося: я став жорстоким, нелюдяним, почав ставитися до інших зневажливо і зверхньо, змінилося і їх ставлення до мене. Важко було зупинитися, проте я вдруге зробив “переоцінку всіх цінностей”… Я не можу сказати, що не взяв нічого у Ніцше, більш того – я багато чого перейняв у нього, але не все. Є у Ніцше такі ідеї, які не можна приймати, інакше можна стати спражнім фашистом.На закінчення варто сказати, що Ніцше – визначна постать у філософії. Його твори ще довго будуть друкувати і читати. І ще довго вони будуть викликати суперечки. “…Мені належить саме прийдешнє” [9; с. 330].
реклама
продукция для салонов красоты
|
