Соціологічна юриспруденція
РЕФЕРАТ
на тему:
Соціологічна юриспруденція
Київ 2002
На початку XX століття в Австрії, Німеччині, Франції і ряді інших країн Європи широке поширення одержали теорії вільного права (Е. Ерліх, Г. Канторович, Ф. Жені й ін.). Їх називають також рухом вільного права, школою вільного права і т.і.
Рух вільного права поєднував представників різних напрямків (соціології права, природного права і навіть почасти нормативізму). Це пов’язано саме з соціологічною юриспруденцією, оскільки співвідношення закону і правопорядку, судді і закону, правотворчості і правозастосування, норми права і правовідносини, ефективність і функціонування права - проблеми насамперед соціологічні .
Значну роль у становленні соціологічної юриспруденції зіграв Е. Ерліх (1862-1922). У своїх роботах «Вільний правопошук і вільна наука права», «Основи соціології права» (1913 р.) і інших він висунув теорію «живого права союзів», у якій акцент робився на правовий плюралізм і на розширення волі суддівської й адміністративної правотворчості. Соціологія права, по Ерліху, досліджує право емпірично, як дослідний факт, у взаємодії з іншими соціальними явищами. Вихідна точка відповідно до його теорії, лежить не в законодавстві, юриспруденції чи судовій практиці, а в самім суспільстві. Джерело пізнання права – насамперед безпосереднє спостереження життя, учинків, вивчення звичаїв і документів конкретного здійснення права (договори, заповіти і т.і.). Юрист повинен спостерігати і зважувати відносини і поведінку людей. Ерліх поставив питання про необхідність функціонального вивчення права, його взаємопов’язку із суспільством, обумовленості права фактичними суспільними, у тому числі економічними, відносинами.
Нова методологія вела до перегляду самого поняття права. Соціологи стали вивчати право як «живий порядок», як мережу конкретних правовідносин, як систему діючих норм.
Право цілком, думав Ерліх, ніколи не міститься в текстах законів. Більш того є істотна розбіжність між правом, як воно записано в законодавстві, і живим правом, тобто правом, що фактично діє на практиці. "Живе право є внутрішній порядок людських союзів" (держави, родини, корпорації і т.і.). Визначення права як «внутрішнього порядку людських союзів», незалежного від законодавця і його розпоряджень закладало основи правового плюралізму, розвитого згодом, зокрема, Ж. Гурвичем. Кожна організація, банк, профспілка, об'єднання підприємців, мають свій порядок, своє право, яке вони самі створюють без участі держави.
«Живому праву» суспільних союзів Ерліх протиставляв «правове встановлення» - офіційне, сформульоване в законі чи кодексі узагальнення, відображення «живої» правової норми. Приписання закону тільки тоді стає нормою права, коли воно дійсно застосовується, фактично упорядковує соціальні відносини. Шлях від «живої», фактично діючої норми до правового встановлення кодексів дуже довгий. Нормування за допомогою закону і тим більше кодификація — пізня стадія розвитку права. Їй передує «право юристів», що ґрунтується на рішеннях і прецедентах. Ці положення з історії права Ерліх, спираючи на історичну школу Савіньї і Пухти, проектує і на сучасне йому життя. Законодавець, по Ерліху, не створює, а лише виявляє, фіксує відповідну норму вже після того, як вона знайдена юристами в повсякденній практиці.
Ерліх применшував творчу роль законодавця і, навпроти, вихваляв правотворчу роль суду і юристів-практиків, покликаних забезпечувати гнучку еволюцію права відносно до запитів життя. У пов’язку з цим він критикував традиційний погляд на судове рішення як на автоматичний акт правозастосування. «Право,- пише Ерліх,- не застигла догма, а мінлива, жива сила; і те, що законодавець мав на увазі вчора, може застаріти сьогодні». Закон абстрактний, формальний і нерухомий, а життя конкретне, індивідуальне і текуче. Тому суддя повинен бути настільки пов’язаний законом, наскільки останній не суперечить «живому праву» даного суспільства чи окремого союзу. Коли, базуючись на аналізі практичних життєвих відносин, судді дійдуть висновку, що закон застарів, фактично не діє чи не цілком ясний, вони виносять рішення на основі «вільного відшукання права». В останньому випадку як джерела права служать «природа речей», «мовчазне волевиявлення», «аксіоми довіри», «звички спілкувань» і т.і.
Інші представники соціологи права і рухи вільного права (наприклад, Канторович, Жені, Ісай) велике значення надавали інтуїції, здогадам, почуттям і іншим ірраціональним імпульсам в обґрунтуванні волі суддівської правотворчості. У цьому аспекті розглянуті теорії вплинули на американських і скандинавських "реалістів".
Найбільше поширення соціологічна юриспруденція дістала в США, де вона представлена двома головними різновидами: помірним крилом, так званою гарвардською школою права на чолі з Р. Паундом, і більш радикальним крилом - "реалістами" (Ллевеллін, Д. Френк і ін.)
Паунд широко використовував теорії етики, історії, психології й особливо соціології. Упор робиться на дослідженні права в дії, функцій права з позиції філософії прагматизму. Соціологія права, визначав Паунд, є вивчення юридичної системи функціонально, у світлі переслідуваних нею соціальних цілей. Право є вищим видом соціального контролю для узгодження, компромісу інтересів. Він висунув «інструментальний» підхід до права, називав право соціальною інженерією, основна функція якої — досягнення найбільш повної безпеки й ефективності всіх людських вимог. Особи, що застосовують право - соціальні інженери. Основною ланкою соціологічної юриспруденції Паунда є протиставлення «права в законі», «книжкового права», «стабільного застиглого» закону «праву в дії», «динамічному правопорядку». Він виправдує правотворчість суддів і адміністраторів усупереч закону.
"Реалісти" зробили крайні в порівнянні з гарвардською школою права висновки. Ллевеллін протиставляв «паперові норми» (норми належного поводження, виражені в законах і прецедентах) праву в житті, чи «реальному праву» (звідси назва). Центр правових досліджень перенесений ним на вивчення діяльності і поводження суддів. Саме тут створюється право. «Дії, що відносяться до рішення суперечок, є сферою права. І люди здійснюючі ці дії, будь то судді, шерифи, клерки, тюремники чи адвокати, є офіційними виразниками права. Те, що ці офіційні особи вирішують стосовно суперечок, і є на мою думку, саме право».
«Реалісти» ототожнювали право з конкретною практикою суддів і адміністраторів. Вони заперечували нормативний характер права в цілому. Дійсне право, по Френку, не можна установити на основі закону чи вивести з якої-небудь іншої норми. Загальні положення не вирішують конкретних випадків. Ніхто не може знати «реальне» право доти, поки не піде саме рішення, що витікає з даної справи і конкретної ситуації. У свою чергу, таке рішення аж ніяк не створює норму для наступних казусів. Погляд на право як на упорядковану нормативну систему Френк оголошував «основним правовим міфом», що заважає пристосуванню права до потреб життя. З позицій фрейдизму він вважав що людям властиві пережитки дитячого комплексу «авторитарного батька» і тому вони несвідомо намагаються знайти в правовій нормі сурогат таких властивостей, як міцність, надійність, визначеність, непогрішність, - все те, що в дитинстві приписується батьку. Оскільки юридична норма в концепції «реалістів» є лише фікція, ілюзія, то суд щораз заново створює право, не пов’язуючи себе законом чи колишнім рішенням. Суддя, ухвалює рішення на основі інтуїції, емоційних спонукань, почуттів, симпатії й антипатії, різних біологічних імпульсів, забобонів і упереджень, настрою й інших ірраціональних підсвідомих факторів («глибинної психології»). Посилання на норму — це данина міфологічним пережиткам про право як стабільну нормативну систему, і робиться вона вже після того, як рішення фактично дозріло у свідомості судді. Ллевеллін також думає, начебто нормативність далека фактично діючому праву.
Усяку спробу приписати правовідносинам, «реальному» праву нормативний характер він вважає штучною конструкцією, і тількиь. Норма містить загальне розпорядження, правило поведінки (сфера належного), вона абстрактна і формалізована. Кожна дана ситуація неповторна, відрізняється від будь-який іншої. Тому всяка норма нібито перетворюється у фікцію, «стенографічний символ», як такої її немає. Суд щораз заново створює право. У кожнім випадку «будь-яка порція права має потребу в перегляді, щоб установити, наскільки вона захищає суспільство». У свою чергу, «реальне» право як сукупність рішень по конкретних справах також не здатно перетворитися в норму, воно залишається на рівні безлічі окремих фактичних відносин, життєвих ситуацій. Кожне попереднє рішення має для наступних рішень не наказове, а лише описове значення.
|
| Категория: Рефераты | Добавил: Kostyantin (19.02.2009)
W
|
| Просмотров: 4591
| Рейтинг: 4.5/6 |
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ] | |
